Завантажити

когось. Йон зупинився, присів за кущ і тихо, різко сказав:
— Стріляю! Хто там?
— Брось! Це я! — почувся хриплий Кіндратів голос. Володькові здалося, що він сказав це зовсім спокійно. Йон зірвався й побіг. За ним Володько, а за Володьком Кіндрат. Скоро вибігли на край запусту. Йон на хвилинку зупинився, махнув рукою.
— Так просто! — тихо проговорив і подався через сіножаті. У запусті все ще чути було окремі вигуки й час від часу стріли. Але то було вже за плечима. Спереду стояв густий, високий державний ліс, і вони втрьох побігли на нього.
По короткому часі були в лісі. Тут Йон зупинився.
— Володьку! Ти не знаєш нічого? — люто запитав, ніби хотів його розірвати... Він швидко й голосно сапав. У темноті зовсім його не видно, тільки чути те уривне, напружене сапання.
— А де Ганка? Сергій? — сапаючи, казав Володько.
— Побігли... Ганка кинулась перша... Сергій за нею... — говорив Кіндрат.
Йон не міг стояти на місці...
— Хлопці! Хлопці! — швидко казав він.— Тут стояти не можем... Далі... Між нами був юда... Але хто?
— Знаю його,— сказав Володько.— Потім, потім... Ходімо далі. Мусимо до ранку вибратися з цього місця.
Всі три обернулися й пішли напомацки через ліс. Йон нетерпеливився. Йому хотілось знати, хто то був... Але терпів. Пробиралися вперед, оминаючи чорні стовбури, зупинялися, слухали, потім ішли далі.
Над ранок вони всі три опинились на краю великого лісу. Товсті сосни, помішані з такими ж дубами, стояли густо й суворо. Вітер віяв по їх верхах, творив замотаний шум, зрідка долітав до землі й біг, біг, біг... Перед утікачами розклалась довга вузька долина, заросла місцями кущами молодої вільшини. За нею знов ліс, знов такі самі сосни й дуби... Долина видається довгою, нерівною дорогою між двома стінами лісу.
Володькові видається ця долинка знайомою, але встановити, де це є точно, не може. Він зовсім вичерпаний. Гумовий його плащ в кількох місцях прорваний. Обличчя подряпане й замурзане кров'ю. Так само Йон. Він до всього згубив свою кепку й мас легко прострілену руку. Один Кіндрат вийшов «цєл і нєврєдім», як він казав. Він зо всього посміхається, зрідка кидає невинний матюк, спльовує...
— Да, да, Йоне! Наробив ти кваші... Йон перев'язує вдряпнену кулею руку, сердито на нього зиркає й не відповідає. Володько вийняв хустину.
— Давай я перев'яжу цим,— каже він. Встає й підступає до Йона.
— В'яжи! — каже сердито Йон.— Холера... І як я на нього напоровся? Але дістав,— добавив він до всього.
Володько став на коліна, відірвав від рани брудну скривавлену ганчірку й сховав її до кишені.
— Нічого,— сказав він.— Бувало й гірше.
— Пригадуєш?.. Володьку, пригадуєш? Як то ми вернулись з віча, а вони з Башковець? Пригадуєш Антона?
— Тоді Йон ще...
— А ти мовчи,— перебив Володька Йон.— Кажи ліпше, хто привів шпаків...
— Ілько,— коротко сказав Володько. Він зав'язував Йонові руку й знову сів. Йон ще більше насупив свої густі брови, вийняв з роздертої кишені старого револьвера.— І я так думав,— сказав він, окручуючи скривавленою рукою валець... — Гад! Він від мене не втече! Брешеш. Не втечеш! Задушу оцими руками! А звідки ти знаєш?
— Знаю... Він водився з Бухловим... Наталка казала,— відривне ставив Володько речення.
— Гад! — ще раз сказав Йон і замовк. Дивився перед себе на долину. Уста його висихали від знервування. Раз у раз слинив їх язиком.
Ранок все яснішав. Десь за лісом, мабуть, сходило сонце. По небі летіли хмари. Навкруги шумів старий, суворий ліс.
 
XV
 
Події йшли, наростали, глибшали... Котилися і вальцювали, ніби хмари, що віщують бурю. Володько не міг визначати їх напрямку, ані нормувати їх розвитку, дарма що всією своєю істотою прагнув викликати їх з небуття. І ось вони є. Вони вже тут довкруги і на кожному місці. Вони увійшли до цієї недавно первинної, забутої землі, певно, владно, незаперечне і вже ніколи її не залишать.
Як різко і як грунтовно все тут змінилося, особливо за ці останні кілька тижнів. Ось цей ліс... І Йон... І ніч... І вогонь... І постріли... І перші жертви. Чи могло це статися на цій зграсованій втіленості байдужжя? Це мусіло хіба статися десь там, де океани, проливи, буревії.
Ніч була густа, чорна і повна-тривоги на самому дні цього темного соснового бору. Відчувалась древність, пра-прадавність, дулібність, дошкульно вражаюча пристрасть віків. Пахло перегноєм хвої, калом вепра, випарами живиці... Шуміли горді корони сосон вперемішку з окликами моторошної совиної сторожкості. А все разом, сковане темнотою, давало терпкий, п'янючий напій, перенапружувало уяву, батюжило і гнало в безвість тривожні думки.
Володько спав і не спав — лежав горілиць на сирій, живій землі з підстилкою сухої хвої, без ніякого накриття, напружено думав, розгортав і згортав сувої своєї легенди, яку він викликав з царства тіней, щоб добровільно стати її рабом до останнього

читати