Завантажити

далебі викликано з віків, просторів і поколінь людських, як вказану пальцем призначення жертву на вівтар сил, що ними двигались дії і завдання у цьому відтинку нашої блакитної планети. Він був знаком сумління, що його іноді викидає вище призначення на забутий берег долі, як передвісника грядучих здвигів, що тут постануть з новими вівтарями жертв самопосвяти й подвигу.
Тут не будуть питати, хто, кого, коли і для чого зраджував за нормами параграфів державних законів, писаних рукою людською, тут будуть судити просто силою гніву, бо держава цього виміру вкладалася в рамці законів основних клітин тіла, червоних тілець крові, руху планет і ультрапроміння сонця. Йон, що судив і засуджував, мав вигляд дулібського, лісового кудесника, моторошного ворожбита, який вирікав свої вироки словами, вирваними не зі словника, знаного людям, а з огню гарячого, накипілого і наболілого жагою правди серця... «Щоб почати початок правосуддя на цій (він криком підкреслював це слово) землі за власними вимогами», щоб «ніхто непокликаний не топтав її без нашого дозволу», щоб «зникла між нами зрада, бо зрада це мор, параліч, засуд, небуття... Що її мудрі люди завжди випікали розжареним залізом»...
Ось де і як народився Йон... Гірким досвідом, казав він, куємо цю нашу свідомість... У хаті були люди, був Йон, його слухали і його чули. Під стелею світилась мала нафтова лампка, години тягнулись довго, повільно, вперто...
А десь опівночі з низьких дверей самітньої будови над Лисячим Яром, нахиляючи голови, безмовно виступали чорні зариси людських постатей; була сторожка ніч з холодним місяцем над людвинською долиною, зі заходу від Крем'янця тягнуло хвилястим м'яким вітром.
Другого дня, у неділю, під вечір, о годині шостій, малим локальним потягом зі станції на Лубенській рогачці, Володько залишав Крем'янець. Був одягнутий у незвично новий, попелястого кольору, мішкуватий одяг, на носі мав незвичні окуляри, в руці незвичну парасолю, малу, чорну, дешеву валізку і випадкову книжку під пахвою. Був сам, виглядав насторожено байдуже, мав запалі, зі синцями, невиспані очі. Ступаючи на першу ступінь вагону третього класу, відрухово озирався і намагався скорше відорватися від цього місця, ніби воно було гаряче. Ще мить, і він, дуже до речі, в порожньому переділі.
Сонце було там десь збоку, за вагонами, над заходом і світило ще прощально по всіх будовах, деревах і билось, як птах, до задніх вікон вагону. Володько підійшов до свого вікна і шарпко стягнув його завісу. Намагався повити себе мороком і стати невидимим. Присів на твердій лаві, намагався тримати рівновагу, але нерви не слухались і парасоля в руці настирливо танцювала викрутаси під їх музику. І яке щастя, що він тут сам... Але ось відхиляються двері, мить непевності, чути жіночий голос «чи є тут місце» і на Володькове «прошу» вони зачинилися знов. І він далі був сам у своїй темряві... Потяг починав поволі, обережно рушати.
Нерви помітно звільняли свою пружність, за вікном крізь щілину завіси виразно відходили назад телеграфічні стовпи і будови, освітлені скісним промінням сонця, блищали сірими дахами, ніби зграї голубів. На обрії лишалися знайомі, засоромлені гори з порубаним старим лісом. Поодинокі насінники виразно стояли на тлі вкритого пнями зрубу. Закинута шахта, розбитий війною завод, надщерблений димар відступали з боєм в глибінь обрію, і кілька при самій землі вікон великого цегляного, без даху муру, відбивало червоне сяйво сонця, оздоблене кучерявою хмаринкою сивого диму, що виходив з невидимого димаря і спокійно розчинявся у застиглому просторі.
Потяг набирав ходу. Ось він вже вирвався з шахівниці городів, розгорнулись рівні, чисті, зібрані, всипані білим крейдяним камінням поля. Це ж долина... Та сама, де колись їхав з большевицьким обозом. Там он далі за Іквою село Сампанів, де збирав з Василем трупи австріяцьких вояків. А ще отуди далі — Божа Гора, що ото з неї били шрапнеллю по головах обозників. І досі лунають у вухах звуки кованих кінських копит по гладкому камені дороги. І бачить обличчя вершників, що женуться на замилених конях з голими блискучими шаблями назустріч тій горі і тим шрапнелям.
Минулося. Все кудись відійшло. Люди змагалися з огнем, залізом, Сатаною. Люди йшли безконечними сірими лавами, люди падали до землі, люди повзли, вгризалися у твердь, знов зривалися, знов бігли і кричали глухим криком серед темної ночі, що його було чути до самої Тилявки. Володько так виразно бачить ті їх мідяні, червоні, засмаглі, грубо краяні лиця. Пізнає Йона, Кіндрата, Сергія... Що вони й далі, припавши до сирої своєї землі, повзуть у сірому мороці в невидиму атаку.
Величне, незбагнуте, незміриме диво! Волинь! Земле моя і моїх предків!
В понеділок рано потяг підходив до Львова.
Того самого ранку Матвій вставав, як звичайно, разом зі сонцем. Він знав, що там, у селі сталося, як також знав, куди і чому відійшов його син. Хто скаже, як надовго... Можливо назавжди. Було багато руху, багато мови,

читати