Завантажити

лишитись на цьому місці. В очах його стояв якийсь туман. Всі ті обличчя, що були звернені на нього, заволікалися серпанком мороку. Він не бачив їх виразно. Вони були десь далеко перед ним ті всі, що дивились на нього з різних місць, ті всі, що його бачили, й ті, що чули його схвильовані, живі, вийняті просто з глибин душі слова.
Вже по короткому часі його мова набрала певності. Слова полились вільніше. Говорив про перемогу, про працю, про змагання. Говорив про землю рідну, про рідних людей. Говорив про могили предків, що жили тут і тут вмирали. Говорив про будуччину, про чужих людей, про далекі країни й світи. «Збурились ми — ми півмертві, ми немічні. Збурились і встали! На буревійних хвилях революції виплили наші кораблі в далекий рейд! У наших жилах, міцних руках стерно майбутності. Вірю в нас!»
На цих словах Володьків голос рвонувся і його звуки впали в народ, ніби блискавка. Тісно затиснутий його п'ястук вдаривсь об стіл. Очі його горіли... Він був піднесений, вищий, потужніший, ніж звичайно. Це говорить Матвіїв син. Це слова, сказані за батька, за діда, за всіх дідів! За цілу землю сказані ці гарячі слова!
— Слава! — крикнули Володькові товариші. Задзвеніли чарки, заграла музика... Ось вони всі, ті милі хлопці. Сергій... Кіндрат... Антін... Демид... Никон... і багато інших — стоять тут на сторожі міцні, потужні й готові...
Гриміла слава, бряжчали келихи. Вирвалась пісня широка й свавільна. Йшов великий день просто у вічність, весь задивлений вперед, весь налитий снагою віри...
Володько жив цього дня винятковим, не звичайним життям. Він співав зо всіма, він танцював зо всіма, він бігав з місця на місце... Він радів. Чого йому сьогодні так весело? Безліч треба слів, щоб сказати це. Можливо, навіть звичайними словами не скажеш такого. Можливо, це такий час... Можливо, у вічності є хвилинка найбільшого щастя, й одна незначна людина випадково переживе її... Навіть гнана, віть переслідувана, навіть прицвяшена на розпутті сталіть помножена на сорок п'ять мільйонів...
Скільки тут тих людей. Два кола танцюристів. До Левинських приїхала Женя. Чи Володько її пам'ятає? Певно, І той день, чи вечір, коли танцював з нею й коли вона з нього сміялась... Все пам'ятає. Це було недавно, перед двома роками... А однак, як все змінилося...
Тут і Тараско. Він сьогодні сам собі не пан, а цар. Він знов розгулявся і все до Володька ліз цілуватися... Тут і пан Лінкерт з Романом. Обидва вже випили й Лінкерт побожився, що наб'є вуйтові морду, але його стримали. Тут і Габель, тільки без Рози. Тут і дядько Кузьма, що підписував декларації... Староста, вуйт, комендант поліції... Тільки не прийшов пан Гліб. Він боявся. За таке його проженуть з посади, І Саша також не прийшов. Від'їхав геть і не вернеться. Нема й Ольги, І Йона нема, і Ганки... І ще кількох нема... Зате море інших людей, що ще ніколи тут не були, а тепер прийшли і є.
Пізно вночі скінчилось свято. Розходились, роз'їжджались на всі боки люди. Співали, гукали, раділи, хто як умів і міг.
Один Володько не міг під вечір радіти. Староста знайшов його і «вручив» повістку на завтра до повітового староства. Володько зневажливо впхав її в кишеню, не читав, не дивився... Але він знав, що там написано. Не треба читати. Зрозуміло. Намагався взяти себе в руки й не піддатись. Прощався з різними людьми, подавав руку, усміхався.
Потім зістався, щоб знайти Наталку. Майже цілий день не міг побути з нею. Знайшов її в Теклі разом з Мокриною, що чекала також на Сергія. Теклина хата низька, простора. Лавиці старі, вигнуті. Стіл також старий і скривлений. Дві постелі збиті дошками, щоб не впасти. Світло маленької лампи ледве освічувало простір. Наталка лежала на лаві за столом і думала: прийде? Не прийде?
Він прийшов із Сергієм. Наталка швидко звелася. Володько присів на хвилинку, потім знов встав. Наталка знає, що він нервується.
— Сергію? Що ти з ним зробив? — Голос і очі Наталки жартують... Підійшла до нього, дивиться в вічі, сміється. Володько також посміхнувся. Сергій підступив до них, тісно обняв їх обох.
— Він вас більше любить, ніж мене,— казала Мокрина й голосно сміялася... — Ви холєрники!.. Ви! Володьку й Наталко. Вам треба женитись... Землю орати, дітей плодити...
Наталка дивилась допитливо на Володька. Вона посміхалася й погоджувалась зі словами Мокрини. Обернулась у бік Мокрини.
— А думаєш! І хотіла б... їй-бо! Дитинку... Володьку, ні?
— Що кому, а курці просо,— сказав Сергій і відійшов.
— Йдем! — коротко кинув Володько.
— Спіть тут... Місця досить... Там, там... — казала Мокрина.
— Добраніч, Мокрино! Можливо, не побачимось,— проговорив Володько й подав їй руку...
— А-а, на вас частець! — зсунула брови і крикнула жартом Мокрина,— Вмираєте? На окописько вас винесемо.— Вдарила його кулаком по спині. — Йдіть!
— Сергію! Здуши її! За мене! — Кинув Володько й вийшов. За ним вийшла Наталка.
Вони пішли через садок

читати