Завантажити

не могли пізнати його люди. Лежав, мов камінь, твердий. Очі мав суворі. Коли побачив коло села людей і опритомнів, почав оповідати те, що я вам оповів. Хай не буде тепер людини, що не знала б, як відповісти, коли ще раз зустріне Вічного Сторожа.
Цим Володько скінчив і замовк. Все, що було в хаті, мовчало глибокою мовчанкою. Всі прядки стояли. Всі люди сиділи майже нерухомо. Антін, Йон, Демид, всі, всі дивились на Володька й слухали. Володько виразно вимовляв свої слова. Кожне слово виходило з його уст, ніби вибране. Коротке, просте і ядерне, бо хотів, щоб всі приняли й зрозуміли його.
І видно було, як впливали ті слова на слухачів. З сяйва очей, з рухів уст, з виразу цілого обличчя. Володько знову перший порушив тишу.
— Ну,— сказав він.— Казку я скінчив... А тепер знову хіба пісню?
— Еге... Пісню... — промовив придушеним басом Антін. Пальці його незграбно ворушились на коліні.— Пісня тепер ледве чи й піде.
Йон встав на ноги.
— Та-а-ак! — сказав він, заложив обидві руки за потилицю й потягнувся. Демид також встав...
— Ех, Іван, Іван,— вирвалось у нього, й більше не казав нічого.
Володько дивився на дівчат. Тонка, білява Настя. Чорнява Одарка... Та й друга всміхнулись йому... Зупинив погляд на Наталці... Здається, глянула також на нього... А можливо, помилився... Був це такий короткий погляд. Ось вона вже знову пряде... Права її нога ритмічно наступає поніж прядки, а тонка тканина спідниці спадає майже додолу.
— Йду! — сказав несподівано Володько й швидко встав.
— Чого так спішите? — кинула Настя.
— Їх чекає... Не знаєш? — Це сказала Наталка. Так. Це вона. При тому посміхнулася.
— Дякую вам хоч за це,— відповів Володько.— Вперше почув від вас слова... Йду! А ви, дівчатка, все-таки не сумуйте. Ми тільки з хати вийдемо разом. Демид та Йон вернуться від першого перелазу. Не бійтесь. А ми з Антоном вже якось почимчикуєм самі... Так, Антоне?
— Істинно так! — потвердив той басом.
— Як хочете — знайдемо й для вас місце,— жартувала Настя.— Пустимо на піч. Мама посунуться...
— Ха-ха-ха!
— Смійтесь на здоров'я. Сміх вам на користь... А вже, здається, і півні кричать, І не хочеться їм спати... Добраніч! Не поминайте лихом!..
І парубки вийшли. Ніч. Чорна, вітряна ніч. Глибока навкруги тиша, тільки час до часу переспівуються півні.
Дійсно, від першого перелазу Йон і Демид десь зникли. Парубки таким не дивуються. Володько й Антін нічого не помітили й пішли собі вниз.
Одначе Володько не чув спокою. Щось турбувало його. «Невже Йон до неї?» — питав схвильовано й одразу гнав цю думку, мов настирливу муху. Ні, ні. Ніколи вона не зробить такого. Ніколи!
 
VII
 
Посередині села стоїть просторий, критий зеленою бляхою будинок. «З фронту» від дороги має він чотири вікна й двері. Крайнє, східне вікно загратоване. Двері подвійні. мальовані гнідою, вицвілою барвою. До них просто з вулиці ведуть зложені з кантястих, дубових брусів сходи. Над ними бляшана вивіска з написом: «Продаж вуткі і лікеруф — І. Габель». Літери криві, а крім того літера К в слові «вуткі» виглядає як Я, бо намальована навпаки. Збоку домальована пузата, подібна на десятикілову гирю, пляшка.
Ввесь цей будинок зо всіми своїми оздобами зветься «шкальня». Є це найкращий будинок у селі, бо виставила його ще царська влада. Не була це ані церковно-приходська школа, ані якась лічниця, через те виглядала по-людському. Продавали в нім добру, царську горілочку. За війни будинок спорожнів. «Шкаликів» не стало, шкаличник вибрався, одну за другою витягав хтось у вікнах тахлі, бляха почала іржавіти. Після поселився там воєнний біженець з Радивилова й почав торгувати булками, доморобними цукерками й різним іншим крамом. «За України» зробили з шкальні кооператив. Продавали сіль, юхт, мило, оселедці. «За большевиків кооператив пограбували. «За поляків» кооперативна управа сходилась на свої засідання, засідали здебільша до рана й розходились зо співами. Після кожного такого засідання кооператив опадав, мов вода після повені. Засідання тривали недовго. Перед роком відбулося останнє, перевибрали управу, замкнули кілька тузинів поіржавлених голок, п'ять наперстків, пляшечку колонської води, кілька пачок шевських цвяхів і «розщитали» крамаря. Після того будинок заглух. занімів. Знову почали зникати з вікон тахлі, посипався зо стін тинк, розринулись сходи. На дверях висіла велика колодка, а сільська громада щотижня сходилась і радилась, що з тим будинком робити. Тиждень за тижнем минав, а громада радилась. Колодка на дверях висіла далі, далі зникали тахлі, далі осипався тинк. В одному куті великої кімнати стояв закурений стіл, а в столі хоронились голки, пляшечка колонської води, шевські цвяхи, старі протоколи й зовсім добрий статут. Андрій Андрійович Рона перейняв на себе головування, ходив по своїх кімнатах і думав. Тяжкі були його думи. Хотілось йому ті іржаві голки, ту воду й ті цвяхи пустити якось «в

читати