Завантажити

Володько. Габель зрадів, розтягнув ще ширше свого рота, ніби разом з усмішкою бажав проковтнути й Володька.
— А-а-а! Моє поважання, моє поважання! — заспівав Габель.— Давно, Володимире Матвійовичу, не мав шани вас у себе бачити. Сідайте, сідайте! Ось тут краще... Дядьку, Трицю. Подайте мені отого стільця. Прошу! Сідайте... Чув, чув... А-а-а! Яка шкода, що моя Розочка від'їхала. А як вона грає! У-у-у! Як вона грає! Ні! Ех, минулося!.. І я колись грав, та ще й як. Бувало, як виведу тобі в «Наталочці» Петра — публіка мліє!
— А я до вас у справі,— сказав Володько.
— О-о-о! — витягнув наперед голову Габель.— Це мені тільки приємно. Дуже, дуже прошу. Буду радий вам послужити.
— Наші хлопці й сільський староста доручили мені передати вам оцей лист,— сказав Володько й передав Габелеві пописаний безліччю підписів листок. Габель почав читати.
— Ого! — сказав він і заклав ширшу нижню губу на верхню.— Листочок цей хтось мудрий складав, але вийшло немудро. Це звучить, як погроза. «Пропонуємо вам до трьох тижнів вичистити помешкання, у якому живете», й так далі... А знаєте ви, кому те помешкання належить? А чи знаєте, з ким я робив умову? А також, чи ви знаєте закони, як і коли вимовляється помешкання? «В разі невиконання нашого бажання будем змушені шукати більш радикальних засобів». О-о-о! Це вже зовсім-таки по-бандитськи, пробачте за слово. А що, коли я отак передам оце все до суду? Чи подумали ви над цим, шановний Володимире Матвійовичу?
— Можете передати його, куди хочете,— відповів Володько спокійно.— Хлопці всього села так бажають, а староста, як бачите, також. Ось тут і печатка.
— Бажання гарне... Але... Цього папірчика я все-таки дозволю собі заховати на спомин. Може, він мені коли й пригодиться... — казав Габель.
— Цього вам ніхто не боронить. Можете заховати й, як хочете, навіть і дітям своїм у спадщину записати. Одначе краще вам очистити це мешкання... Знайдете собі інше... У селі їх досить... А з цілим селом задиратись не варто. А тепер бувайте здорові. Будемо чекати на відповідь.
Тієї ночі Володько не міг заснути. Лежав у темноті на постелі й думав. Коло нього спокійно спав його брат Хведот — щаслива, байдужа людина. Його не хвилюють речі, що безпосередньо його не торкаються.
А Володько уважно обдумував план дальшої роботи. Знав, що тепер почнеться значно відповідальніша й тяжка частина праці. Знав також, що тепер вступив у одвертий конфлікт з темними силами села. А сили ті не малі. Габель йому цього не подарує. До суду він не піде, але він має досить можливості для боротьби з хлопцями. Знав Володько також, що ввесь тягар боротьби впаде на його молоді плечі, й треба бути дуже уважним, щоб не зломатися під тим тягарем і не впасти.
Тепер конечно читальню улегальнити. Треба увійти в зв'язки з управою кооперативу. Треба зробити безліч праці й всю ту працю мусить зробити не хто інший, як Володько.
За пару днів Володько зголосився у голови управи сільського кооперативу Андрія Андрійовича Рони.
Андрій Андрійович Рона «памєщік». Під сучасну пору мав ще двадцять п'ять десятин. Сам симпатичний «рускій челавєк», що «не має нічого проти розвитку української культури». «Усадьба» його матері, в якій і він живе, є на південній стороні села, по другому боці долини. Спочатку старий, майже висохлий став. Коло нього на греблі мікроскопічний млинок. Вище під гору гайок, а далі починається великий, колись чудовий, сад. Війна й революція залишили на ньому свої чіткі сліди. Стоять ще посохлі дерева, що їх позгризали революційні коні. Ніхто їх навіть не усуне. Стоять і свідчать, мов кістяки, на страшному суді.
Панські покої пережили також чимало. Про це свідчить кожна стіна, кожне вікно, кожні двері. Одні густі й великі кущі бозу, що оточили навкруги будинок, свідчать про те, що було колись.
Андрій Андрійович мешкає тепер у «флігелі». Займає невеличку, з трухлявою підлогою кімнаточку, що має вікно на схід. Під вікном ростуть кущі бозу.
У кімнаті Андрія Андрійовича великий, завалений книжками, паперами й цигарками стіл. Рівнобіжне з ним простора, покрита гнідим, товстим пледом, постіль. Під вікном круглий, розколотий посередині, мармуровий столик, а на ньому розкидані шахи. Кілька стільців і велика шафа, це і все умебльовання.
Володько увійшов з заднього входу. У вузеньких сінцях зустрів його малий льокайчук Марко. Ломаною російщиною він заявив:
— Барін в столовой. Січас доложу. Пожалуйте у комнату.
Після цього льокайчук зник, а Володько не пішов «у комнату», тільки лишився надворі.
Ціле довкілля це щось трошки з Тургенева, трошки з Гоголя, трошки з Щедріна. Це маленький, обскубаний острівок того «старого доброго» часу, коли ще були живі «баріни», льокаї з їх мовою та звичками. Навіть цікаво входити у такий невеличкий музейчик і оглянути те, що минуло й ніколи не вернеться.
Проходить деякий час. Ніякий «барін» не з'являється одразу. П'ятдесят хвилин можна

читати