Завантажити

Не боюсь сторожів. А Кіндрат де? Ха-ха-ха! От дивак! Підходить до синагоги, кусень цегли у руку і брязь. Шиби розсипались...
Володько вже не міг стояти. Його занесли до сусіда й положили на лаві. Лежав блідий, знесилений, витягнутий, мов мрець. Час від часу намагався встати. Коло нього сидів Сергій, приходив дивитись Кіндрат.
— Ну! Буде нас пам'ятати. Вгостили! — хвалився задоволено.
Після прийшов Никон. Володько все лежав, голова боліла, думки мішалися.
— А на віче? Підем! Підем, братва! — говорив. Язик йому заплітався. — Кароока! Йди з дороги... Взяв цеглу... Прийшла й Ганка, глянула на нього:
— Боженьку! Сергію! Що ви з нього зробили? Нащо ви його так впоїли?
Підійшла зовсім близько до Володька, взяла його руку. Після стала коло лавиці навколішки.
— Бідний, бідний Володько! — шептала вона й дивилась на його бліде обличчя. Кілька смужок волосся спадало йому на чоло, а очі були заплющені... — Дурні хлопці! Так напоїти!
— Нічого! — казав Сергій.— Проспиться й пройде. Треба було охрестити у віру християнську. Побудь тут з ним, а я після прийду.
Сергій вийшов, і в хаті зісталась сама Ганка з Володьком. Більше не було нікого. Всі на весіллі. Троє дітей спало на запічку. Володько чув, що коло нього Ганка, чув, що казала вона, але не міг піднятися. Йому було навіть приємно. Вона стояла схилена над ним, поводила легенько долонею по чолі, торкалась пальцями уст, брів, заплющених очей. Шептала над ним якісь слова. Володько починав забуватись. В його уяві ще мигали якісь шматочки дерев, листя, очей... У вухах дзвеніли дзвоники. Чув, що лавиця під ним угинається й опускається вниз. Починав поволі кудись западати, летіти в темноту, у прірву. Часом здригався, хотів зірватися, але не мав сили й все летів у безмежну темноту.
 
IV
 
Рано Володько прокинувся й довго не міг отямитись. Чужа хата, чужі люди, взутий, вдягнений. Одяг зім'ятий, чоботи в болоті. У голові все ще шумить, очі невиразно дивляться на світ Божий. Встав на ноги й заточився.
— Ну, що? Виспались? — запитала господиня, тітка Домка.
— Де ж хлопці? — запитав Володько, не відповідаючи на її питання.
— Які? Кіндрат? Той десь повіявся. Сергій раненько приходив, але не хотів вас будити. Казав, що прийде... А Ганка тут майже до ранку чепіла.
— І вже пішла?
— Певно. Що ж. Вже люди з церкви повиходили.
— Ну, я піду,— сказав Володько.
— Куди? А поснідати. Ось підсмажила яєшню. Поснідайте.
Володько відмовлявся, але врешті сів до столу й почав їсти.
— Не маєте кислих огірків? — запитав.
— А чому б ні. Я зараз.— І побігла з мискою до льоху. По хвилі миска огірків стояла перед Володьком. Увійшов Сергій.
— Ну, що? Вже? — питався Володька.— Як чуєшся?
— Уяви, як може чутися свиня, коли проведе ніч у багні,— сказав Володько.
— Свиня кращого місця й не знає. Для неї то найкраще,— відповів Сергій.
— Ну, але йдем до Крем'янця! — рішуче проговорив Володько.
— Думаєш, підем? — перепитав Сергій.
— Неодмінно. Клич хлопців і з місця! Ні хвилини далі. Віче в дві години. Якраз встигнемо! Але раз-два.
— Тут ще будуть музики. Ганка просила задержати тебе,— казав Сергій.
— Ні. Досить! Я мушу йти. Не підете ви, сам піду. Я мушу! Досить цього. В голові у мене, як в улію. Фу! Чорт його знає, як це все сталося.
— Це мусило бути. Не пішов би ти з нами, не пішли б ми з тобою. Ще я пішов би, але інші... Зрештою, чому не можна випити...
— Хіба це зветься випити?.. Положити чоловіка... Це випити? Де Кіндрат, Никон? Піди за ними...
Але йти за ними не пришилося. Обидва прийшли самі, бо не знали, що сталося з Володьком.
— Хо-хо-хо! Він вже танцює знову,— проговорив весело Кіндрат.— Чи не варто б похмелитись?
— О, ні! Це вже ні! Йдемо до Крем'янця! — сказав Володько.
— До Крем'янця? Що ти здурів? — здивувався Никон.
— А що? Ти думав, я жартую? Зараз йдем. А не підете ви, я сам піду.
— Нє, брате! Я вчора сказав! — рішуче сказав Кіндрат.— Слово святе. Сказав, то сказав. Пообіцяв — зроби. Хай у пекло, а йди. Підем!
— Ну, але треба поснідати,— сказав Сергій.
— Поснідаєм! — кинув презирливо Кіндрат.— Зайдем на весілля й поснідаєм. Ще й чарку дістанем. А Ганка також зрадіє. Вона щось до нашого Володька— того. Дівка, мов куля.
Вийшли з хати й перейшли на весілля. Там нікого вже не було. Всі розійшлися. Хто був, то спав. Молода вже встала, ходила по хаті і робила порядок.
— Ну, що? Як, Оксано? — підморгнув Кіндрат... Молода зачервоніла й вдарила його жартуючи кулаком.
— Западенний Кіндрате! — проговорила.
— Ну, й дивіться. Запитав її по-доброму, а вона б'ється. Давай ось краще миску холодцю. Хлопці снідати хочуть! А де Сидір? Спить? Намучився, бідака? Трохи затовсту жінку взяв. Ну, нічого. Помічник скоро знайдеться. Так, Оксано? Де Ганка?
— Ганка

читати