Завантажити

до хати. Чув себе добре на самоті з природою. Якась солодка туга входила в душу. Все більші й більші думки огортали його. Іноді вилазив на високий пень, ставав, дивився перед себе, а після починав співати. Голосно, сильно співав і сам слухав свій спів, сам ловив його звуки, що летіли далеко, далеко туди, в хащі.
Після йшов глибше в запуст. Ось гарний, захисний куточок, обставлений молодими берізками. Чудові, веселі дерева. Кора їх свіжа, біла, ніби мальована, тоненькі, бронзові галузки, легкі, округлі листочки. Поміж ними клен старий, насінник стоїть, ніби для захисту. Ось виглянуло на хвилинку сонце й пригріло сюди... Володько присів на погнилому пні проти сонця. І стала перед ним Ганка. Виразно бачив її сині, як небо, як волошки, очі... І бачив усміх її, ніби усміх сонця, що ось виглянуло з-за хмар у цю осінню пору. А в серці відчув солодкий, тремтячий неспокій...
Спустив голову й опер її на руки, вперті ліктями в коліна. Довго дивився вниз на свої мокрі, з прилиплим листом чоботи.
Ах, коли б стояла вона тут направду. Коли б дивився отак на неї і чув голос її, і бачив очі... Прийди, кохана, прийди! Не хочу нічого, лиш бачить хочу тебе!
Марив, снив, тягнувся в незнане — велике, широке, чарівно незнане... Хотів кохати свіжою, палкою й криштально чистою любов'ю. Такою, як описують в книжках, такою, як в піснях співають, такою ніжною й разом твердою, такою звучною й разом тихою любов'ю.
Йшов час, небо все більше від заходу відкривалося, вітер сюди й туди розкидав великі хмарини, ніби вони перешкоджали йому кудись бігти. Нарешті майже зовсім розкидав. Небо зісталось синє й чисте, лиш час від часу гналась по нім хмарина, ніби квапилась догнати тих, що втікли за обрій.
Сонце через те зайшло свобідно й червоно. Весь захід ніби облився червоним, а цілий пригірок на Чешчині палав. Володько навмисне покинув свій запуст, вийшов на взлісся, стояв тут, мов стовп граничний, і все дивився на захід, на озеро, що половиною вже ховалось у тінь, на березовий гай, що на другому боці долини. Як любив він це все. Як на все оглядався. Як цікавила його кожна та незначна деревина, ніби вона йому рідна сестра. Боявся сам себе через цю дивачну любов, що змішувалась з іншою любов'ю, після ще з іншою, спліталась, зливалась у щось одно. Боявся сам себе, бо знав, що так як він, так не любить ніхто... І що можуть його тут бачити, можуть сказати людям, а ті будуть сміятись, пальцем на нього показувати... Скажуть, ледащо, час дорогий марнує, бігає, ніби скажений собака, по полях та по лісах... Від людського ока ховається, ніби нечистий... Але захід все горів. Кілька хмарин, мов опали, знову випли-ли десь зовсім зблизька, ніби сиділи вони за горою, збурились і піднялися. Виплили й посунули чистим небом. Після починало гаснути там, на Чешчині, озеро сховалось зовсім у тінь. Кілька ворон летіло з тамтого боку просто на Володька. Долиною проїхав селянин. Володько провів його поглядом, хоч той і не догадувався, що ним хтось з тамтої гори цікавиться.
Нарешті настав вечір, і Володько пішов додому. Боявся тільки, щоб не зустріти батька. Краще не треба. Сьогодні треба було піти щось там заскородити, чи заорати, чи вивезти гній... Щось там треба було зробити, але Володько не зробив. Покинув все й пішов. Настя бігала, тупцялась цілий Божий день. Матвій також не дармував. Хведот ходив з кіньми. Василина прийшла зі школи й одразу взялась до роботи... Тільки Володько один відбився від усіх... Відколовся, як громом відбита галузка... Зайвий він тут. Хай йшов собі в той світ, коли не хоче бути дома.
Була це субота. З села долітали звуки дзвона. Повітря було чисте, й звуки свобідно собі плили й розкладались навкруги. По хатах світили лампи. Родини сідали до вечері. Все втихало навкруги й навіть вітер втихав, ніби змовився... Досить, мовляв, навіявся. Свято йде, й мені відпочить треба... Бог дозволив йому: ну, йди, спочинь. Але завтра знову вставай рано!
По вечері Володько знову подався до Сергія.
Село стояло оповите переднедільним спокоєм. По деяких подвір'ях ще вештались люди. Десь скрипіли ворота, десь брехав собака, але все це так, ніби рештки денного гармидеру, що не може ніяк втихомиритись.
Як Володько вже був коло церкви, зачув з другого боку долини бубнування. Згадав, що там сьогодні весілля і що всі хлопці підуть туди, і, напевно, у Сергія тепер нікого нема.
І дійсно. У Сергія не було нікого, крім його батька Макара. Сидів, розкарячивши ноги, на лаві, курив і спльовував на землю. Володька він не зовсім долюблював, бо той приятелює з його сином, через те на питання, де є Сергій, сердито буркнув:
— Чорт його знає, де. От десь пошлявся. Може, у Никона. Володько пішов до Никона. Це перша сусідська хата над самою дорогою. Зайшов у сіни й одразу відчинилися одні двері...
— Сюди! — крикнув хрипливий Кіндратів голос. Володько зайшов до маленької кімнатки з одним віконечком. Було темно й непривітно. Коло великого столу понуро сидів Кіндрат.

читати