Завантажити

— Так ліпше. Дорогами тепер не пройдеш. А як же там?.. Також «товариші»?..
— Ну, а хто ж. Повно. Батько зітхнув.
— Повно,— повторивши Володькове слово і не знає, чи казати що далі, чи ліпше мовчати.
— Перед двома днями заходив до Юхима,— промовив Володько. Матвій зацікавився...
— Ну, й?.. Як він?
— Казав здоровити вас... Обібрали його дотла...
— Не диво. Кого ж вони не обібрали. А як ще кого не обібрали — обберуть. А старий ще тримається?..
— Тримається, але обіцяв скоро зложити руки. Каже, що старий...
— Вісім десятків прожив. Я й того не дотягну. Коли б ще не оте, що твориться... Не маю сили дивитися на таке. Хай би вже брали, хай би зігнали народ на сходку, хай би обложили... Але ж отого, що вони творять... Рвуть, толочать, грасують... все ж то праця людська... А для них то плювак. Думав: підпалю все до чорта і хай вигорить. Рука не піднялася. Поки жиєш, за живе думаєш... А наших там ніде не чути?..
— Наші ж з поляками...
— Додумались. Найшли собі пару...
— А про Василя нічого?..
— Мовчи тепер. Не згадуй. Нічого не чув. Пішов отоді, і як у воду.
Батько й син по довгій розлуці не мають більше слів для розмови. Все відоме. Все сказане.
— А вам тут не холодно, тату? — питає по хвильці мовчанки Володько.
— У житі? Ні. Навіть люблю тут. Пахне колос. Земля. А помовчавши, додає:
— Ми люди хліба і землі. Тому нас і ненавидять оті... Він мені каже: кров чужу пив. Я? Хм... Кулак... А коли так — хай буде кулак! Хай я кулак!.. Хай мій син — кулацький син, але вони згинуть!.. Я дурний був... Треба мені було в народ іти і на кожному перехресті проповідь казати: люди! Йдіть всі право своє боронити! Ви мусите!.. А ми мовчали. Он ці... пролетарі, як то вони себе йменують... Жид з ними, китаєць з ними, татарин з ними, ціла Азія з ними. Завели балаган. Он у селі паперів навішали, театри грають. Все на ноги поставили, щоб темному людові голову одурманити, щоби знищити його. Там обіцяють, а тут беруть... І заберуть.
Все чисто заберуть... Але скажу: вони згинуть!.. Час прийде і згинуть!..
— І Юхим так каже,— зазначує Володько.
— Бо то правда. Скільки б не були при власті злодюги і брехуни — кінецьїм надійде. Ви, діти, мусите все кинути, а вибороть право своє. В Україні досить розумних і чесних людей. Я півсотні літ день-денно лив свій піт, трощив свої кості. Плуг, коса, сокира, лом... Тепер нема на мойому тілі місця, де б я не чув рани. Я збирав клаптик по клаптику землю. Думав, виростете, хай маєте. І все дарма. Сьогодні прийшов паршивий шарпатюга до моєї хати, сів і розпорядки дає... Ууу!.. Як шкода, що сили нема. А то одною рукою в'язи скрутив би і вишпурнув би на гнійницю. Пролітарія! Воша смердяча! Зволота земська! Задля них голод, мор. Міліон на Голготу має йти, бо, бач, босяк і злодій задумали собі в панів бавитись!..
І Матвій урвав свою мову. Володько ще ніколи не чув такого гніву в батькових словах. Ні. Це не Матвій гнівається. Це гнівається земля, хліб. Це гнівається потоптана й опльована справедливість.
Перерва. Мовчанка. Мідяне сяйво лудить поля. Володько хоче відпочити. П'ятдесят кілометрів — кус дороги. Встає, кидає батькові добраніч і відходить.
На другий день пішов косити грабками ячмінь. Він перестояв і покляк. Косив до вечора, а вечором подався в село подивитися на «театри». В одній клуні збили сцену. Народу зійшлося безліч. Відкрили «брезент» і Володько побачив буржуйського офіцера та його денщика Голопупенка. Офіцер в карти грає, п'є шампан і лущить морду Голопупенка. А цей кривиться мавпою, меле нісенітниці. А юрба реве реготом з пришелепуватого хахла. Нещасна, забита юрба. Політрук Йойна Ціперович гаркавим голосом дякує за відвідини, просить не забувати гостинної червоної армії. Реве обховзаний грамофон, гойдається червоне рядно, кривиться карикатура контрреволюціонера.
Село дістало наказ пекти для червоної армії хліб. Сільський комітет зібрав муку. Пшеничну, житню, ячмінну, вівсяну, яку хто має. Зсипали все докупи, розважили на «паї» і роздали господиням. Хліб той завтра має бути відставлений на фронт «бійцям». Село мусить дати «наряд» підвід. Але всі підводи були вже в наряді. Деякі тижнями гуляють по лісах. Стратон, що вмудрився заховати свої «орлята», не вилазив з гущавин. На нього почали ремствувати:
— Як то? Я вже третій раз іду, а той ні разу.
— Він у млині...
— У млині. Щось там дуже довго мелеться... Кожний раз, коли тільки треба підвід, то він або в млині, або до Дерманя поїхав, або на торг... А коли ж він буде дома?..
На цей раз до Стратонової баби прийшли не свої, а «товариші». Сказали їй:
— Слишь, баба... Не явиться твій старик до завтра, з хати один попіл буде.
Над ранок Стратон приїхав з ярмарку. Коні спали, бо кормив їх мало. Серце його на кусся рветься, коли бачить, як його Шпак і Білогривий «скидають стерво», тратять блиск, випинають клуби та ребра. Та

читати