Завантажити

На хуторі тиша. Замість одної хати десь взялося дві. Не світиться. Не бреше лютий пес, не гудуть бджоли, не пахне медом.
Увійшов до хати. Там якась незнайома жінка.
— Добрий вечір вам!.. — проговорив Володько.
— Дай Боже здоров'я! — відповіла жінка не то злякано, не то сердито.
— Не бійтесь. Я прийшов навідати діда Юхима. Я звуся Володимир. Мій батько Матвій. Ми жили колись йтам у Лебедщині.
— Ааа! Чула. Вони вийшли. Я зараз... От шкода, гасу не
маємо. Нема чим світити. Сідайте. Вони зараз прийдуть.
І жінка вийшла. Володько чекає. Це кухня. У кімнаті, мабуть, хтось спить. Чути тихе сопіння. Коло комина дзижчать мухи. Пахне кислим молоком.
По хвилі в сінях рейвах, рипнули двері й увійшло дві постаті.
— Нічого не бачу, але чую, прийшов Володько...— проговорив живий знайомий голос. Як щиро, як приємно.
— Так, дідуню! Це я!
— Ти? Ооо, як тішуся!.. Ходи сюди. Хай обмацаю. Світла, бач, не стало на нашій землі.
Володько підійшов до діда. Той поклав йому на плечі обидві руки.
— Виріс. Ну, пора. А як батько? — зробив наголос на о.—
Ніколи навіть не загляне... Постарів?.. А як же це ти так?..
Заблудив, що?..
— Може, й заблудив. Тяжко в наші часи не заблудити.
— Сядь. Ось тут. Принеси, невістко, чого там... Тяжко, кажеш? Так. Весь народ блудить, але Матвіїв син хай батьківських слідів тримається. Ніколи не зійде на манівці. Хай робить — що робить, завжди дійде на справжнє місце.
Володько не бачить Юхима і видається, це говорить молодий хлопець. Голос ясний, дзвінкий. У такій пітьмі приємно щось ясне чути. Увійшла невістка і принесла кисле молоко.
— От трохи зле, Володьку, що нічим вгостити. Нам не повезло. Хутір — біда. На днях тільки третій раз обібрали. Минулого року на Великдень то таки чистенько нас обшкрябали. А до того і сина... вбили...
— Клима?..
— Ні. Молодшого. Івана. Гарячий був...
— Ааа. Я чув. Говорили.
— Обросли дещо, прийшли інші, забрали, що найшли. Взимі, як ото на Дермань накинулись, і мене якось кінцем сягнуло. А оце перед трьома днями то таки зовсім дотягнули. Навіть Боска не лишили. Наїхав отой обоз і все рознесли...
Далі Юхим розпитує, як поживається Володьковому батькові. Володько оповідає.
Повечерявши, йдуть спати в сіно на вишки. Тиха натхненна ніч. На небі майже прозорий місяць. Густі тіні будов та дерев непорушне лежать на землі.
— Гарно надворі,— проговорив Юхим.— Завжди гарно. Полізли на вишки. Юхим витяг з-під сіна військову рушницю, клямцнув замком, загнав у магазинок п'ятку набоїв і поклав коло себе.
— От так, як бачиш. Старий я вже, сину, але здаватись не хочу. Порішив собі: підлізе ще яка халєра, або вона мене, або я її. Розторощу череп, і все.
Володько ліг на сіні горілиць, розклав натомлені ноги і руки. Старого не видно, тільки з темноти чути рішучі слова.
— Так, так. Програли ми, сину. Вміли гречку сіяти та бджолу плекати... Але не вміли боронити себе. Я не нарікаю. От все мав. Повні обори, повні клуні, повні засіки. Все пішло. Але не шкода нічого. Бог дав. Бог і взяв. А от шкода тільки, що коли був час, коли сяка-така власть своя була, сидів отут на свому хуторі і думав: моя хата скраю... Ой сину, ні! Ой, ні, ні! Ми всі дістали науку... І кажу тобі: ви, молоді, ті, що будете... Ви, хоронь вас Боже, жити таким способом, як ми жили. Згинемо всі. Весь рід наш згине. На наших місцях сядуть чужі і осміють не тільки нас, а й могили, честь нашу... Тям це, сину! Я вже старий, щоб неправду тобі радити. За землю нашу треба вміти не тільки піт, а й кров лити... Битись треба!
Володько не здивований такою мовою. Старий пережив досить, щоби так говорити. Володькові хочеться тільки запитати кілька слів, але не знає, як... Нарешті відважився:
— А як же, по-вашому, ці?.. — запитав.
— Ота лая?
—Еге ж...
— Згине! Кажу твердо: згине! На нашу землю не раз нападали татари. Налетять, обжеруться й виздихають. А ми, як жили, так і живемо. Бо в нас справжня сила, а в них заздрість. Заздрістю жити не можна. Але ми куцозорі і терпеливі. Ми сиділи й перечікували, поки хмара перейде, а тоді вилазили. Треба ж не пустити до себе диких. Земля наша не на те, щоби по ній вічно орди грасували.
Останнє речення вимовив піднесеними словами. Володько виразно напнувся.
— Знаю,— продовжує старий.— Вони там золоті гори обіцяють. Рай. Лєктрику... Блазні диявола! Вони дадуть рай. Вони, що душу Анцихристові дали і перекреслили себе тричі... Вони збудують рай. Блазні, катаржани, шарпатюги, злодії рай дадуть... Поцарствують вік і згинуть!..
— Вік?
— Ну да. Вік. Сто літ царство їх буде. Сто літ голод, мор, нужда буде.
— А чому ж вік? То ж все загине...
— Не загине. Наш народ не то що червоною шматою, але й червоним залізом з його місця не випечеш. А от силу свою за той час назверх покаже. Навчиться битися

читати