Завантажити

Я вертівся на сидінні електрички і так, і сяк. Але річ була не тільки у його твердості та у задусі, що попри відкриті вікна стояла у вагоні. Просто за мною сиділи дві старенькі, що завзято обговорювали становище на Близькому Сході. Через похвали, яких вони не шкодували ізраїльському прем’єру Ариелю Шарону, й не надто приємні епітети, якими вони нагороджували занадто м’якого, на їхню думку, екс-прем’єра Шимона Переса, а також занадто свавільних арабів, починаючи від терористів руху «Хамаз» загалом і аж до лідера ООП Ясера Арафата зокрема, а також судячи з вимови «ер», то були єврейки.
По суті своїй я достатньою мірою космополіт, як усі нормальні інтелігентні люди, й націоналізм у будь-якій формі мені огидний. Тож коли несамовиті бабульки попрямували до виходу, підтримуючи одна одну й хапаючись за спинки сидінь, я полегшено зітхнув та мовив у простір, ні до кого, власне, не звертаючись:
— Ф-ф-фу-у-у, слава ті, Господи! Забралися нарешті, дури старі, щоб вас розірвало з вашим Ізраїлем вкупі!
Ну, втомився я від цієї специфічної політінформації! Розумієте: втомився до знеможіння…
— Ви щось маєте проти Ізраїлю? — негайно ж пролунало праворуч. Я підскочив мов ужалений і обернувся у той бік. Навіть маючи найпалкіше бажання, в цьому благовидному сивому дідку неможливо було запідозрити єврея через його типово слов’янську зовнішність. Але чом тоді тон його голосу настільки категоричний? Якого дідька йому треба?
— Ну, знаєте, шановний! Від них, від цих євреїв вічно самі лише неприємності! — немовби висловлюючи мої думки, кинула тітка з округлими, немов короваї, формами, що сиділа навпроти. Від хвилювання вона поправила горловину квітчастої сукні, стягнула з голови солом’яного бриля й почала обмахуватися ним, немов віялом.
— Це точно! — підтвердили із сидіння, розташованого по діагоналі через прохід. Тут обурено загомонів весь вагон, причому говорили всі одразу. Отже, пішло, поїхало! Воно й зрозуміло: літня спека, мухи, ціни випереджають зростання курсу долара, у країні який вже рік ладу навести не можемо — а тут знайшли нарешті, на яку тему язиками ляпати.
Хвилин за двадцять, коли найзавзятіші горлопани почали поступово видихатися, а в затятих гострословів скінчився запас плоских жартиків про обрізання й ребе, незворушний дідок звернувся до пишної пані:
— Так. Цікаво. Дуже цікаво. Оскільки ви відповіли замість молодого чоловіка (кивок у мою сторону), чи не повідаєте, які ж неприємності євреї заподіяли конкретно вам?
— Які?! Що за питання! Нас же нагло пограбували всі ці Суркіси й Бродські, хіба ви не знаєте?! — вибухнула пані та ще інтенсивніше замахала брилем.
— От-от, вони на твоїх харчах жирують, дідуля, — довгошиїй неголений тип, що сидів поруч із панею, тицьнув у дідка пальцем, щоб той ні в чому не сумнівався.
— Це вони-то жирують, жінки ці, що вийшли? Облиште! — посміхнувся дідок. — Судячи із зовнішнього вигляду, в них пенсія сорок одна гривня, як і в мене.
Відчувши, що ляпнув явну нісенітницю, довгошиїй безуспішно спробував утягнути голову у плечі.
— Їм є куди їхати, а нам тут загинатися, — пролунало з віддаленого кінця вагона, — от нехай і вшиваються звідси, до Ізраїлю свого рідного.
— Тобто, якби тільки ваша воля, ви б прогнали двох старих жінок під кулі й бомби терористів? Непогано, непогано, — анітрохи не розгубився дідок. У віддаленому кінці вагону не знайшлися з відповіддю, зате з іншого боку проходу підвівся плечистий пузатий дядько й перекриваючи стукіт коліс, закричав:
— Та вони Бога розіпнули, ти шо, батя, не знаєш?! — і в розпахнутій сорочці на кошлатих грудях обурено сяйнув чималенький золотий хрест.
— Невже! — розвеселився дідок. — А я думав, це зробили римські солдати за наказом Понтія Пілата — чули про такого?
Побачивши, як успішно він відбиває атаки, пасажири розгубилися й похмуро замовкли. Та коли усім здалося, що зі словесної дуелі старий вийшов переможцем, хтось зловісно спитав:
— Послухайте, а ви-то самі не єврей часом?
Усю веселість з дідка як вітром здуло, і він відповів розмірено й урочисто, немовби присягаючись:
— Ні, на превеликий жаль, я не єврей. Ні часом, ані якось інакше.
Усіх аж пересмикнуло від цього «на жаль».
— Тоді чому ти їх так захищаєш? Чому, цвіль водяна? — поцікавились ліворуч.
— А що, можливо, він і бачив від них добро, — пані презирливо посміхнулася.
— Так-так, йому сам Суркіс на минулі вибори мера аж півкіла гречки подарував, напевно, — одразу ж пожвавішав довгошиїй.
— Чи путівка до Ізраїлю заготовлена. Від «Моссада»…
Всупереч цим поодиноким спробам, зараз вагон не підтримав нападу. Усі очікували, що іще скаже старий. І він мовив:
— Ні, не на виборах від Суркіса, але від інших євреїв я бачив дуже багато добра, — тут голос старого немов би зламався, і він додав набагато тихіше: — Вони мені, можна сказати, життя зберегли.
— Шо-шо? — не зрозуміли у віддаленому кінці вагона.
— Життя йому залишили, от шо, — загомоніли ті, хто ближче.
— Не залишили, а зберегли, — суворо й набагато

читати