Завантажити

голосніше уточнив старий.
— Ну, знаєте, шановний, ви вже тут не фантазуйте, бач, — знов обурилась округла тітка. — Що деякі ідіоти під час війни головою ризикували, рятуючи цих від Бабиного Яру — таке я чула. Але щоб когось рятували євреї!..
— Життя зберегли…
— А, байдуже! Це вже занадто! Не вигадуйте.
— Не вірите? Хочете, розповім? — запитав старий.
— А що, це ідея! Гаразд, давай, заливай! Розповіси, як тебе облагодіяли. Поділіться, знатимемо, — загомоніли пасажири, але швидко змовкли й приготувалися слухати. Дідок обвів їх уважним поглядом і повідав таку історію:
— Сталося це на початку війни. Не тут сталося, у Кізлярі.
— Це де ж така діра? — посміхнувся хтось, але на нього зашикали.
— На Кавказі це, у Дагестані. Сирітствував я: мати моя померла навесні сорок першого, батька у перший же день війни на фронт забрали — так я його більше й не бачив ніколи. Ну, на той час річ звичайна. Жив з бабусею, з маминою матір’ю тобто, і було мені на той час років дев’ять, їй — вісімдесят. Загалом, якщо на двох розділити, по сорок на кожного виходить. Нормально. Як війна почалася, довелось мені залишити школу і зайнятися заготівлею дров.
— І ви у тім віці працювали на лісоповалі? — відгукнувся той самий жартівник, але його знову втихомирили. Незрозуміло чому, проте зовсім нещодавно такі галасливі пасажири електрички слухали мовчки й дуже уважно. Деякі з віддаленого кінця вагона навіть підійшли ближче і скупчились біля старого оповідача.
— Не на лісоповалі зовсім. Просто найслабкіші сіромахи, що ніде не могли працювати, збирали у лісі хмиз і потім продавали його на базарі. На зароблені у такий спосіб гроші та на бабусину пенсію ми й жили. Знову ж, навпіл вистачало.
Але я не про це, я про євреїв… Так. Десь році вже, виходить, у сорок другім наш Кізляр наводнили біженці. Особливо багато було серед них москвичів. Нам, дровоносам, начебто б і краще: то люди міські, до життя у горах непристосовані, а паливо брати десь потрібно. Тож хмиз під виглядом дров стали брати охочіше. Одне погано: гроші в евакуйованих не завжди водилися, іноді вони речами розплачувались. Ну, це нічого: у нашій дірі, як тут дехто висловився, і гарній столичній речі раділи…
— То ти давай про жи…тобто, про євреїв ліпи, — попрохав один з чоловіків, що стояли поруч. І знов дивина: зазвичай у таких випадках це зовсім літературне слово не виправляють. Але вагон електрички наповнювала якась дивна атмосфера, й вона дивним чином впливала на присутніх.
— А я про них і кажу. Одного разу до мене на базарі підійшла літня вже єврейка, чистенька така, сухенькая, немовби з накрохмалених серветок зліплена, судячи з манер — москвичка. Підійшла й запитала, почім продається в’язка моїх дров. Я відповів, а вона каже, приємно так гаркавлячи й ледь перекручуючи слова: «Ти знаєш, хлопчику, в мене немає грошей розплатитися з тобою — ми евакуйовані. Але якщо ти таки згоден віднести твої дрова просто до нас додому, так я тобі дам щось із речей. Обіцяю, тобі сподобається». Чи згоден я?! Чи сподобається мені?! Хо-хо! Так я готовий був тягти за нею хмиз хоч до Махачкали й назад!
Отже, звалив я в’язку на плечі, і ми попростували через усе місто на саму окраїну. Там був будиночок, на ґанку якого сиділа жінка трохи молодша, років двадцяти п’яти-тридцяти. Втім, цілком можливо, і жінка, що купила дрова, не надто вже старою була, просто по малолітству такою мені здалася… Отож, вона покликала ту, що сиділа на ґанку: «Емма, Емма!» Жінка підвелась, а моя покупниця залопотала, заговорила з нею швидко та так собі незрозуміло. Я й розібрав-то всього єдине слово: чи то «амейдл», чи «мейделе». Це вона говорила, голублячи мене по волоссю. Емма швиденько збігала до будинку і повернулась відтіля, тримаючи за плічка сліпучо-білу шовкову сорочечку з короткими рукавчиками і нагрудною кишенькою. Я аж рота роззявив: невже така багата річ — для мене?! Бо на таку сорочку мені потрібно було перетягати бозна скільки хмизу — і то б не заробив! Однак покупниця прийняла в Емми сорочечку й дала мені зі словами: «Хлопчику, дякую тобі за дрова! От, бери й носи на здоров’я. І нехай ця річ береже тебе, що б із тобою не сталося. Благослови тебе Всевишній!»
Не тямлячи себе від щастя й побоюючись, як би вона не передумала, я кинувся прожогом на Червоноармійську (ми з бабусею жили на тій вулиці). У той вечір в нас панувало справжнє свято: я ж одержав ціле багатство! Але я так квапився, що навіть не поцікавився в єврейки, відкіля в неї ця чудова сорочка, який хлопчик носив її до мене і що з ним сталося.
— І ви не сходили у той будинок ще раз? — запитав довгошиїй.
— От-от, ці жи… євреї тобто тільки й чекали, щоб ти до них повернувся! — криво посміхнувся чоловік, що стояв поруч. А той, котрий із хрестом, підтакнув:
— Вони до своєї маци кров християнських дитинчат підмішують, це усім відомо. От і заманювали…
— Не кажіть дурниць, — поморщився дідок. — Яке з мене християнське дитинча було?! У ті-то роки, коли довкола войовничий атеїзм, комсомол та партія! Та ще й у

читати