Завантажити

Дагестані… А не прийшов я тому, що мені потрібно було з ранку до вечора хмизом займатися. Але подаровану єврейкою сорочку носив відтоді не знімаючи аж до сорок сьомого року. Вже і виріс я з неї, вже й подерлася тканина — тільки все одно тягав на тілі замість піддьовки. Це вже у сорок восьмому, як мене колгосп одягнув з голови до ніг — тоді тільки зняв. І знаєте, сорочка взяла та раптом немовби зникла! Куди задівалася — хтозна. Так шкода мені потім було, що ані клаптика від її не зберіг.
— А чого тут шкодувати! Ви що, носовички з неї збиралися робити? — спитала округла тітка.
— Так не сорочка то була, а справжнє диво! — старий зітхнув. — Вірите чи ні, але не маралася зовсім. У спеку в ній було прохолодно, у найлютіший мороз — тепло. От немов гріло щось душу, слово честі…
— Це чаклунство їхнє таке, — авторитетно зауважив чоловік із хрестом, але йому заперечили:
— Ні, просто така властивість натурального шовку: у спеку холодить, у холод зігріває.
— Сорочка не тільки гріла, — продовжував дідок, не звертаючи уваги на дискусію з приводу властивостей шовку. — За якийсь час німці бомбити нас почали, тоді бабуся викупала мене, нагодувала, востаннє поцілувала й віддала до якогось дитбудинку, що збиралися евакуювати. Відтоді до кінця війни я по всяких усюдах та дитбудинках валандався. І звісно ж, страшенно завшивів. Воші в мене скрізь були: і в голові, і в трусах. Але вірите чи ні — на тій самій сорочці я жодну ніколи не бачив!
— Це їх пташки по ночах скльовували, оскільки на білому видніше, — підпустив хтось шпильку, однак запала у вагоні мовчанка продемонструвала, наскільки недоречним є жарт.
— Кажу ж, річ зачарована, — прошепотів чоловік із хрестом й осенив себе хресним знаменням.
— Але ви казали про те, що євреї вам життя врятували, — несміло нагадало зовсім юне дівча.
— Врятували. От через ту саму сорочку і врятували, — підтвердив дідок. — Це було вже у січні сорок четвертого у Карачаєво-Черкесії. Якось глибоко вночі до нашого дитбудинку, де ми спали, увірвалися бандити, чи то черкеси, чи то карачаєвці — вже й не знаю…
— Бандити! — обурився «хрестоносець». — Герої вони, а не бандити! Борці за незалежність Батьківщини, як і палестинці з «Фатха», яких твої любі єврейки люто ненавидять. А ти, батя, завів: «Злий чечен повзе на берег… Точить свій кинджал…» Эх ти! Ти такий самий великоросійський шовініст, як і Міша Лєрмонтов.
Проголосивши безапеляційний вирок, чоловік із хрестом заходився продиратись до виходу: електричка під’їжджала до чергової зупинки. Вагон невдоволено загудів: очевидно, інші пасажири не поділяли точки зору «хрестоносця».
— Скрізь своїх покидьків вистачає, — зауважила одна з жінок.
— Принаймні, ті були справжнісінькими бандитами, це вже точно, — мовив старий. — Вони схопили чоловік сім чи вісім дітей, у тому числі мене, витягли на вулицю й відвели до напівзруйнованої мечеті, що стояла неподалік. І там нас розстріляли.
— Як це — розстріляли?! — жахнувся весь вагон.
— А отак: поставили до стінки й відкрили вогонь! Я знепритомнів після першого ж пострілу, впав. А коли отямився, навкруги стояла темрява, і бандитів не було. Витягнув руку — й наткнувся просто на обличчя того, що лежав поруч. Був січень, і тіло вже встигло охолонути, але моя долоня відразу вимазалася чимось липким…
Хтось зойкнув, а довгошиїй запитав:
— Це правда? Ви нічого не вигадали?
— Такими речами не жартують, — старий був серйозним, немов на сповіді.
— А за що вас… стріляли? — несміло спитала округла тітка.
— Це в тих бандитів варто було б запитати. Напевно, вони як патріоти й борці за Батьківщину займалися очищенням території від чужинського елементу, який ми уособлювали.
— А куди ж влада дивилась?
— Війна була. За всім не угледишь…
— Але при чому тут єврейська сорочка? — спитали позаду.
— Так вона ж на мені була! А та жінка сказала: річ буде зберігати тебе. Так от знаєте, що потім сталося? Я тільки-но зрозумів, що довкола валяються трупи моїх товаришів за нещастям, навпомацки вибрався з мечеті й дременув світ за очі. Через деякий час почув позаду цокіт копит: зрозумів, женуться за мною. Потім гримнув постріл. Я саме до берега річки добіг — здається, річечка та Зеленчук звалася. То коли стріляти почали та куля над вухом просвистіла, я й стрибнув у річку. Уявляєте? У січні, у саму холоднечу — і в ріку! Там, у горах і влітку вода холодна, а тут просто до кісток мороз пропалив. Але нічого, відплив подалі, виліз і по дорозі пішов. У мокрій же одежці! Та якби не сорочка, я б запросто задубів на смерть. А так дістався до житла, постукав. Відкрила якась жінка, добра душа. Побачивши, що в мене зуб на зуб не попадає, впустила, нагодувала гарячим супом, речі мої випрала і ночувати залишила. То я й не занедужав навіть. Як вам, а?! Ні, недарма все це сталося з мною, недарма! Євреї — це дуже, дуже особливий народ. І хто до них по-доброму ставиться, того й вони благословляють. А у благословенні їх — особлива сила.
Ніхто не сказав ані слова. Тільки звідкілясь з іншого боку

читати