Завантажити

Приходько пiднявся схiдцями на другий поверх будiвлi i опинився в досить вузькiй кiмнатi. Кiлька м’яких крiсел, стiлець, перед ним столик з невеличким пультом, в кнопках та написах на якому не розiбратись… Нецiкаво. Одна з двох широких стiн кiмнати була скляною. Отже, це лише перегородка. Завдяки затемненню неможливо було визначити розмiр помешкання в цiлому, але в суцiльному мороку за скляною стiною, мабуть, була ще велика зала. Принаймнi, Приходьку так здавалося. Вiн пiдiйшов ближче до скляної стiни, приклав руки до скронь i спробував роздивитись, що ж там ховається…
— Марнi спроби, шановний.
Цокаючи пiдборами до кiмнати увiйшла лагiдна дiвчина. Бiлий халатик робив її схожою на медсестру, не вистачало хiба що традицiйної косинки з червоним хрестиком.
— Темряву не прорiже жодне свiтло, якщо то темрява простору-часу. Точнiше, його вiтсутностi.
Приходько посмiхнувся.
— Перепрошую, але я якось… — не знайшовши вiдповiдного слова, вiн розгублено розвiв руками. — Торiк потрапив до лiкарнi. Здоров’я, знаєте… То якось не мiг заснути i пiшов прогулятися коридорами. Пам’ятаю, тамтешня операцiйна вночi була такою ж темною i загадковою. А всерединi — велика. Менi там… серце.
— Серце? — дiвчина схвильовано подивилася на вiдвiдувача. — Тодi… чи не зашкодить вам, Миколо Богдановичу, наша… сьогоднiшня операцiя?
I знiяковiло замовкла.
— Ви напрочуд точно висловилися, — Приходько посмiхнувся. — Операцiя. Воно й насправдi так. Але все буде добре, повiрте. А це, — вiн кивнув на скляну стiну. — так, це теж операцiя, тiльки… на пам’ятi, якщо хочете. I її теж треба зробити, як i ту, на серцi. Без цього не можна жити далi. А з серцем… все буде гаразд, запевняю. Тим бiльш, коли у подорож на машинi часу мене вiдправлятиме така файна дiвчина.
Вiдвiдувач знов лагiдно посмiхнувся.
— Овва, яка там машина часу! I куди це я вас вiдправлятиму? — дiвчина знизала плечима. — Нажаль, я тiльки операторка i не можу вам пояснити все в деталях, проте кожен школяр чудово розумiє, що ми не в змозi…
Здається, дiвчина збиралась вдатися до технiчних подробиць. Тому Приходько якомога швидше наблизився до неї, незграбно простягнув пластикову картку i хрипло попрохав:
— Давайте почнемо якомога швидше. Я чекав роками, здається, мiг би потерпiти ще декiлька хвилин… Але не знаю, чи в змозi терпiти ще.
— Гаразд, — дiвчина взяла картку. — А… iншi методи не пробували? Архiвнi пошуки тощо… Бо в нас все вiдбувається настiльки натурально, що дехто може не витримати.
Приходько зрозумiв, що операторка має на увазi його хворе серце, але вiдповiдав знов-таки твердо:
— Менi конче треба знати це. Це важливо, до речi, для вас так само, як i для мене. Для всiх нас, хто живе зараз. Бо нiхто й нiщо не може бути викресленим з людської пам’ятi. Але iснують такi нюанси, котрих не знайдеш в жодному архiвi. Тiльки у вас. Тому востаннє благаю: давайте зрештою почнемо!
Дiвчина позiхнула, але всiлася за стiл, вклала картку до шпарини в пультi…
— Стривайте, — захвилювався Микола Богданович. — Але ж ви мабуть здогадалися, що в мене справа дуже особиста…
— Подiбнi до вас вiдвiдувачi приходять тiльки з особистих справ. Я вже звикла i не заважатиму вам, — операторка пiдвела на Приходька карi очi. — Ви ж самi просили починати? Тож почнемо.
Приходьку здалося, що дiвчина зовсiм не звикла, що вона тiльки зовнi байдужа. Справдi, до такого не можна звикнути!
— Миколо Богдановичу, якщо ви будете вагатись, я вiдмiню сеанс. В мене є досвiд.
В карих очах операторки зростала занепокоєнiсть. Дiйсно, недарма ж вона не побажала залишити його наодинцi з минулим! Тому Микола Богданович всiвся у найближче крiсло, перевiв поглад на скляну стiну i якомога бадьорiше спитав:
— Ну, довго ще я чекатиму?
Спритнi дiвочi пальцi забiгали по кнопкам. За скляною стiною зажеврiло якесь невиразне, туманно-сiре сяйво, його пляма почала збiльшуватись, як раптом перетворилася на об’ємну картинку похмурого мiста, що майже розкисало пiд низьким небом з набряклими вологою хмарами. Де-не-де попiд парканами сiрiли купи нiздрюватого снiгу. Дороги геть позапливали багнюкою.
Потiм ракурс погляду на мiсто змiнився, мовби Приходько i операторка спустилися з висоти пташиного польоту майже до самої землi. На Миколу Богдановича шалено помчали рiзноетажнi будинки, вулицi змiнювали одна дону. Вiн мимоволi заплющив очi.
— Занадто швидко? — тихо спитала дiвчина. — Нiчого, зараз.
Коли Микола Богданович знов поглянув на скляну стiнку, вулиць вже не було. Їх змiнили нутрощi якоїсь установи.
— Овва, зовсiм як в кiно, — вигукнув Приходько, який був просто в захватi вiд достовiрностi того, що вiдбувалося за стiною. Як раптом привстав, витягнув руку i вказуючи на стомлену, бiдно одягнену жiнку середнiх лiт, котра перечитувала написи на червоних табличках, прошепотiв:
— Ось вона…
— Чом ви шепочете? — навмисне голосно сказала дiвчина, i Микола Богданович дико озирнувся на неї. — Адже то лише зображення. Вони нас не почують…
Проте було щось таке в

читати