Завантажити

промову. — А де вiн подiвся, оточенець той?
— Та де ж?.. До лiсу подався, — вiдповiла жiнка.
— А далi?
— Якби я тiльки знала! — жiнка вдарила долонею в груди.
— Ну от, громадянко Приходько, ви не знаєте! Все це нiхто не може пiдтвердити. I загалом невiдомо, кого ви там ще переховували… якщо дiйсно переховували. Може, то був ворог народу чи дезертир. Ймовiрно, що так! Отже, — зробив висновок товариш Фiлiмонов, — напевне, це тiльки вашi вигадки, спроба затерти грiхи перед Радянською Батькiвщиною…
— Вигадки?! — жiнка по-справжньому розлютилася. — А якби того солдатика знайшли, нас би всiх пострiляли, ти це розумiєш?! Всiх!!! Сергiя, мене, дiточок…
— Та не кричи на мене, скаженна!!! — товариш Фiлiмонов знов гримнув по паперах, заметушився, пiдхопився на ноги й забiгав по кабiнету. — Якби вас повбивали, то може й краще було б вам всiм.
— Але ж Iване, Iване, ти ж знав Сергiя! — жiнка сповзла зi стiльця, стала на колiна i уривчасто зашепотiла: — Знав, знав… Який з нього зрадник? Ви ж товаришували до вiйни… Клятий Гiтлерюга той… Що наробив з людьми…
— Встаньте, громадянко Приходько, негайно припинiть повзати в моєму кабiнетi, — чиновник зупинився перед жiнкою. Та слухняно пiдвелася.
— Затямте назавжди: я не пiдтримую i не пiдтримуватиму нiяких контактiв з сiм’ями зрадникiв, хоч би в яких стосунках ми не були ранiш. Не можу. I не бажаю.
— Але ж Iване!..
— Товариш Фiлiмонов…
— Але товаришу Фiлiмонов! — в голосi жiнки бринiли сльози. — В мене двоє дiточок. Ми ж не проживемо на мою пенсiю за iнвалiднiстю, допоможiть!..
— Треба було боротися за Вiтчизну, а не проти неї, — чиновник гордовито торкнувся орденських планок. — Я теж лишився тут, але я був разом з чесними людьми. Я воював…
— Овва, який вояка знайшовся! — з несподiваною вiдвагою приреченої вигукнула жiнка. — Та всi ж знають, що ти в партизан замiсть iнтенданта був, на харчах сидiв…
— Що-о-о?!
Чиновник спочатку почервонiв, потiм посинiв, потiм смертельно зблiд i почав насуватися на жiнку. Вона пiднесла руку до обличчя, мовби захищаючись.
— А ну геть з мого кабiнета, — прорипiв товариш Фiлiмонов.
— Ваню, та я ж пожартувала, — голос жiнки тремтiв. — Я ж не хотiла, я…
— Забирайся, тварюко, i щоб духу твого тут не було, — товариш Фiлiмонов нависав над жiнкою, мов багатотонна скеля гранiту, яка от-от впаде.
— Ваню, та дiти…
— Геть.
Жiнка пiдвелася, похитуючись вийшла з кабiнету, попрямувала коридором до виходу. I вже на вулицi ноги в неї пiдкосилися, i вона сповзла по стiнi просто на купу сiро-чорного нiздрюватого снiгу та й зомлiла.
— Все. Досить. — Микола Богданович якось стомлено пiдвiвся з свого крiсла. — Дякую, дiвчинко. Тепер я усе зрозумiв… Ви не ображаєтесь, що я тебе назвав дiвчинкою?
Приходько нiяково посмiхнувся.
— Та нi, — операторка насилу вiдiрвала погляд вiд скляної стiни. Там до жiнки пiдходили перехожi, зупинялися, уважно роздивлялися. — А хiба ви не хочете знати, що було з тою жiнкою далi? — спитала вона, хоча одразу ж зрозумiла всю безглуздiсть свого запитання. Адже в них одне прiзвище…
— Нiчого не було. Ця жiнка померла, — вiдгукнувся вiдвiдувач, пiдтверджуючи здогад.
— То ваша мати… Пробачте, я якось… не зорiєнтувалася. Перепрошую, — розгублена дiвчина щось вимкнула, i за скляною стiною знов запанувала темрява.
— Ну, чому мати! Я не настiльки старий, — Приходько повiльно пiшов до виходу. — Це моя бабуся. Її дiтей вiддали до притулку. От молодша якраз i була моєю матiр’ю.
Безшумно вiдчинилися розсувнi дверi.
— Миколо Богдановичу! А-а-а… дiдуся пошукати хiба не варто? Поки я не розiрвала остаточно зв’язок, в нас є можливiсть.
Вiн зупинився на порозi.
— Знаєте, дiвчинко… Ви мали рацiю вiдносно серця, — Приходько торкнувся долонею грудей. Чимось цей жест був схожий на жест тiєї жiнки, що померла за стiною простору-часу багато рокiв тому. — Не варто ризикувати. Дарма я вирiшив ворушити минуле.
— Але ж ви самi казали…
— Так, так. Про Фiлiмонова я не знав точно. Тепер усе з’ясувалося. А про дiдуся… Мати дещо розповiдала. Те, чого не бабуся сказала тодi в кабiнетi. Може, не наважилася чи… не знаю. Але з мене досить. Дякую, рiдненька.
I Приходько зник за розсувними дверима.
Операторка посидiла трохи мовчки, розмiрковуючи. Була в цiй iсторiї якась незавершенiсть. Вiрно казав вiдвiдувач: нiхто не може бути викреслений з пам’ятi! Забувати неможна.
Для чого тодi спорудили потужний хроноскоп, кiнець кiнцем?!
Дiвчина кинулася до пульта. Тендiтнi пальчики знов запурхали над ним, а простiр за стiною засяяв на цей раз чистим бiлим сяйвом.
…По широкiй, занесенiй снiгом лiсовiй просiцi тягнуться сталевi рейки. Десь з-за небокраю повiльно виповзає тоненька смужечка димка, росте, наближається. Чути пихкання древньої парової машини i гуркiт вагонiв.
Раптом лiс здригається вiд потужного вибуху. Паровоз i вагони зриваються з невисокого насипу й летять пiд укiс, наскакуючи й розтрощуючи одне одного…
Дiвчина зупинила кадр, дала збiльшення i почала

читати