Завантажити

аґроном, то це ще гірше; особливо, коли околиця покажеться неродюча, то він височайше звелить зробити її родючою, і тоді потом і кровю кріпака угноїться яловий солонець. Земляки мої, мабуть не без причини, не освячують у своїй памяті таких урочищ.

Не міг я довідатися, за яким народнім переказом покійний князь Воронцов назвав у своїх Мошнах звичайну гору Святославовою горою, звідки цей пяний варяг-розбійник нібито любувався на свою ватагу, що своїми розбійницькими човнами збивала піну на святому Дніпрі. На мою думку, це просто фантазія сіятельної голови та більше нічого. Сіятельному анґломанові просто забагнулося прикрасити свій пишний парк вежею на шталт маяка, от він і вигадав народній переказ, пристосувавши його до місцевости, а незграбну свою вежу назвав вежею Святослава. А Михайло Грабовський (не в осуд хай буде сказано) мало-мало не доказав документально, що переказ про Святославову гору — народній.

Капітан наш, спасибі йому, догадався сьогодні, послугуючись повстинами, зробити з своєї ажур-каюти каюту темницю та спорудив у ній чавунну грубку, і я тепер перебуваю буквально в теплих обіймах друга.

От тобі й волзькі комарі, яких я так боявся!

8 [вересня]. Ранок ясний, тихий, морозяний. Лівий берег Волги від самого Царевого Кургану помітно нижчає, і сьогодні вранці я його побачив таким самим, як і перед Самарою: рівним, плескатим, одноманітним. Правий берег, як і досі, понурий, високий і поріс дрібним лісом. Коли б і можна було рисувати, то зовсім нема чого, крім хіба величезної "расшивы", закотвиченої посередині Волги, немов на дзеркалі.

Я сподівався, що казенні, парадні чоботи послужать мені принаймні до Москви, а вони й до Сімбірського не дотягнули; зрадили, прокляті, чи то пак казенні. Іван Никифорович Явленський помітив цей ущербок у моєму дуже нечепурному одязі і запропонував мені свої чоботи із запасових, за що я йому сердечно вдячний. Його чоботи прийшлись мені до ноги, і я тепер хизуюся майже в нових чоботях та ще й на високих закаблуках, що мені не зовсім до вподоби, але дарованому коневі в зуби не заглядають.

9 [вересня].

Симбирскъ-отъ видишъ,

А недлю йдешь.

Бурлацька приказка.

При сході сонця далеко на положистій височині, що врізується в Волгу, показалося Сімбірське, себто кілька білих цяточок невиразної форми. Вартовий матрос, указуючи мені на білесенькі цяточки, промовив бурлацьку приказку, яку я зараз і записав. Від Сєнґілєя до Сімбірського 50 верстов, і цю віддаль проплили ми не за тиждень, але за десять годин із гаком. "Князь Пожарскій" сьогодні якось особливо поволі посувався наперед. А може це мені так здалося тому, що не сходило з обрію Сімбірське, де мені хотілось побувати засвітла, подивитися на памятник Карамзінові. Сімбірське ж замість того, щоб наблизитись до мене, гай-гай, цілком сховалося за непрозористою завісою, зітканою з дощу і снігу. Цього паскудства було щораз більше, вечір швидко наближався, і я втрачав надію бачити на місці музу історії, що її бачив тілько в глині в майстерні незабутнього Ставассера. Чого я боявся, те й сталося. Ледве коло пятої години "Князь" закотвичився біля якоїсь дощаної пристані. Решта декорацій була закрита дощем із снігом. Не вважаючи на це все, я зважився зійти на берег. Моя рідна черноземна грязюка — по коліна, і ні одного візника. Промочивши в калюжах та в грязюці ноги, я вернувся — не можна сказати, щоб щасливо — на пароплав.

Вдруге проїжжаю повз Сімбірське й удруге не вдається мені бачити памятника двірському історіоґрафові. Уперше в 1847 [році] провіз мене повз Сімбірське фельдєґер. Тоді було не до монументу Карамзіна. Тоді я ледве встиг пообідати в якійсь харчівні або, точніше сказати, в шинку. Мене (як я потім довідався) пильно потребували в Оренбурзі, і тому фельдєґер "неудобозабываемаго" Тормаза не дрімав. Він мене з Пітера на восьму добу приставив до Оренбурґу, замордувавши за всю дорогу тілько одного поштового коня. А тепер, 1857 року, замість поспіху — ніч та ще й з такими препоганими варіяціями, що нерозумно було б і думати про монумент Карамзіна.

З нагоди двадцятиодноліття подружнього життя Катерини Никифорівни Козаченкової ми за сніданком подолали двох велетнів, що звуться пироги, з різними дивовижними начинками, і через цю надзвичайну обставину обідали пізно, рівно в сьомій годині; і рівно в сьомій годині поруч "Князя" закотвичився пароплав "Сусанинъ". Капітана "Сусанина" Якова Осиповича Возніцина сам господар запросив на обід. Тому, що не вдалося бачити Сімбірське та монумент Карамзіна, в мене народився і швидко виріс чудовий проєкт: за обідом напитися; та, на жаль, цей чудовий проєкт удався тілько наполовину.

По обіді зайшли ми до капітанської світлиці (так називають волзькі пловці-матроси капітанську каюту над чардаком) і взялися до чаю. Між іншими цікавими розмовами за чаєм Возніцин сказав, що він, після закриття волзької навіґації, їде до свого маєтку (тверської ґубернії) з нагоди визволення кріпаків. Він, хоч і ліберал, але, як дідич, оповів про цю прекрасну новину без якогобудь

читати