Завантажити

Плескуваті узгіря правого берега покриті лісом, здебільшого дубовим. Де-не-де зрідка проблискують білі стовбури берез і сірі, матові стовбури осик. Листя дерев помітно жовкне. Температура повітря змінюється, холоднішає. Коли б вона мене не захопила зненацька! Сьогодні був перший приморозок. Ноги промерзли. Треба буде в Самарі купити кинді та чинений кожушок. Нічого не читаю й не рисую. Рисувати не дає машина своїм невгамонним шумом та дрижанням, а читати — чудові береги Волги. Уві сні бачив церкву святої Анни в Вильні та любу Дуню, чорнобриву Гусіковську, як молилась у цій церкві. Це, мабуть, унаслідок читання про королеву Варвару Радивилівну. Пан Попов — історик нового й прекрасного стилю. Він, здається, учень Соловйова. Треба будо прочитати в "Русскомъ Встник" його "Турецкую войну при цар Федор Алексевич". Мені тепер багато треба прочитати. Я цілком одбився від нової літератури. Які гарні "Губернскіе Очерки" Салтикова, а між ними й "Мавра Кузьмовна", і як чудово їх читає Панченко (домовий лікар Сапожнікова) — без тіні декламації. На мою думку, такі глибоко сумні твори інакше й читати не можна. Монотонне, одноманітне читання сильніше, релєфніше змальовує цих бездуших, холодних, цих гидких гарпій. Я благоговію перед Салтиковим. О, Гоголю, наш безсмертний Гоголю! Якою радістю зраділа б благородна душа твоя, побачивши навколо себе таких ґеніяльних учнів своїх. Друзі мої, щирі мої! Пишіть, подайте голос за цю бідну, брудну, запаскужену чернь! за цього зневаженого, безсловесного смерда!

6 [вересня]. У десятій годині ранку "Князь Пожарскій" закотвичився при набережжі міста Самари. Здалеку ця першої ґільдії отроковиця — дуже, дуже таки немальовнича. Я вийшов на берег і пішов поглянути ближче на цю бундючну молоду купчиху та купити кинді. На вулиці здибав я І. Явленського, і ми разом пішли оглядати місто. Рівне, гладеньке, вибілене, нафарбоване, до млости одноманітне місто. Жива представниця царювання "неудобозабываемаго" Миколи Тормаза.

З цікавости, а також і через вопіющий апетит (сталося це коло другої години), ми звеліли візникові їхати до найліпшого в місті трахтиру; він і поїхав і привіз нас до найкращого "заведенія", себто трахтиру. Тількощо ступили ми на сходи цього "заведенія", як обидва в один голос промовили: "Здсь русскій духъ, здсь Русью пахнетъ", себто салом, чимсь горілим і всяким паскудством. Ми все ж здобулися на відвагу замовити собі котлєти, та ба! не стало терпцю дочекатись цих безконечних котлєт. Явленський жбурнув прислужникові коповика, трохи лайнув [його], на що той мовчки з усмішкою вклонився, і ми вийшли з "заведенія". Величезна збіжева пристань на Волзі, приволзький Новий Орлєан! а не має путнього трахтиру. О, Русь!

Після ніби-сніданку ми поїхали до крамниць: у крамницях, навіть у крамничках не знайшлось такого краму, якого мені було треба (кинді), і ми подались на пароплав.

У капітанській каюті на підлозі побачив я зімяту сторінку давнього знайомого, "Русскаго Инвалида"; підняв його і знечевя почав читати фелєтон. Там говорилось про китайських повстанців і про те, яку промову виголосив Ґонґ, ватажок повстанців, перед штурмом Нанкіна. Промова починається ось як: "Бог іде з нами. Що ж зможуть проти нас демони? Мандарини ці — годована на заріз худоба, здатна тілько на жертву нашому небесному отцеві, найвищому Владиці, єдиному істинному Богові". — Чи окоро можна буде про російських бояр те саме голосно сказати?

У Самарі живе багатий купець Свєтов, голова секти молоканів. Уряд (лагідними засобами) примушував його прийняти православіє, але він, не вважаючи на "лагідні" засоби, рішуче відмовився від православія й виявив бажання прийняти кальвінізм, на що одначе уряд не погодився і дав йому спокій, заборонивши йому і його секті торгувати (один із "лагідних" засобів).

7 [вересня]. У десятій годині вранці під міцним нордом із дощем та снігом ми покинули Самару. Угору від Самари лівий берег Волги починає вищати; це плескуваті узбіччя Жиґулівських гір. За дві години ми підійшли до брами Жиґулівських гір. Це межигіря звузило Волгу до однієї верстви; за горами, мов за рямцями, відкрилась перед нами нова, досі невидана панорама, помережана темносиніми смугами; це мешканець півночі — сосновий ліс. На перший план цієї панорами з-за ущелини, порослої чорним лісом, висунулась гола самотня гора. Це Царів Курган. За народнім переказом, Петро Перший, подорожуючи Волгою, спинявся на цім місці і виходив на цю гору, через що вона й дістала назву Царевого Кургану.

Гора ця своєю формою та розміром нагадала мені таку саму гору біля Звинигородки київської ґубернії в селі Гудзівці. Можливо, що й Гудзівську гору якийсь помазаник-пройдисвіт освятив своїм вшестям, та земляки мої якось туго заховують у своїй памяті подібні посвячення. Вони (земляки мої) чи не здогадуються часом, що, коли цар зійде на таку гору, то мабуть не даремне, а либонь для того, щоб неситим оком окинути околицю, — скільки на ній (коли він полководець) за одним разом можна вбити вірнопідданих. А коли він, борони Боже,

читати