Завантажити

зорі, перелякані, стрибали з хвилі на хвилю дельфіни, вже чути було плескіт весел з донських лодій і веселий гомін.
Козак, що першим побачив на обрії вітрило донців, раптом стрибнув у нічну воду.
— Куди ти? Втопишся! Холодно!
— Подай смолоскип!
Узяв смолоскип і поплив назустріч донцям.
Побачили хлопці з передньої лодії, що пливе до них запорожець, вдарили веслами по воді, аж збурили море — давай, друзяко, до нас скоріше, горілки дамо, а то заклякнеш — вода ще холодна...
Десятки рук тягнуться до козака. Подав спочатку смолоскип — підхопив його донецький ватаг Єфтимій Петрунін над головою, замахав шалено тим вогнем.
І от уже перша лодія з Петруніним та старшиною дончаків проходить вздовж лівого крила козацької флотилії. Хтось пальнув з пістоля — і знялося над морем: бабах, бабах!
А решта човнів приєднується до козацького похідного строю, входить між ряди чайок.
— Здрастуйте, хлопці-запорожці!
— Добрий вечір!
— Ха-ха-ха!
— Чого так пізно?!
— Пригоду мали.
— Яку? Де?
— У протоці.
Донська лодія стояла біля самого борту чайки Недайборща. Бородатий козак, витираючи об старий каптан натруджені веслами руки, розповідав:
— Ми вже думали: не проб'ємося. Мабуть, хтось попередив турків, що ми йтимемо...
— Як це — попередив?! — сердито озвалися з чайки.
— У них, — дончак кивнув головою в південний бік, — ти думаєш, немає своїх вивідувачів, джасусів? Ото ж нас і перестріли в протоці. Надворі — ніч, місяць сяє, туркам спати треба, коли дивимося: флот стоїть попереду. Галери... Йдемо мовчки, не дихаємо. Рушниці тримаємо напоготові. Тільки-но ми підійшли до галер на гарматний постріл, як шарахнуть вони по нас! І з берега! З обох боків! Ми у відповідь з рушниць. Та де там! Дивимося — від Єфтимія знак подають: усім на весла і щосили вперед. Прошили, мов голки з нитками, стрій галер, а вони — за нами... Мчать за нами, грішними, і не відстають...
— А далі що?
— А що далі? Кинулись під берег — там для нас зручніше. А галерою спробуй-но пройди попід берегом — дірку в борту вхопиш та й потонеш. Ото там турки й почали потроху відставати. Йдемо, а Єфтимій гукає: гребіть, хлопці, щосили, бо вранці вітру не буде, а у турків судна добрі. Гребемо, з нас десять потів ллються, руки подерев'яніли, а він усе гукає: гребіть... Вранці — тиша. Турки аж на обрії. Ще спробували за нами погнатися — піймали облизня... А тут — вітерець. Ми, щоб збити їх зі сліду, пішли попід козацьким берегом. От і затрималися. Майже на день...
— Гм, діла... — покрутив головою запорожець.
— Атож, атож...
Десь поряд на чайці затягнули козаки сумну-сумну пісню.
Коли турки боювали, білу челядь забирали,
А у нашой попадоньки взяли вони три дівоньки.
Першу взяли попри возі, попри возі на мотузі.
Другу взяли попри коні, попри коні на ремені.
Третю взяли на конічка до білого шугаїчка...
Хтось тяжко-тяжко зітхнув... І ще хтось... І от понеслося аж до зір.
Турки, турки — татарини, пустіть ви нас до родини.
До родини, до мамоньки, до рідної сторононьки.
Мовчить бородатий дончак, мовчать і його товариші. Вони знають теж, що таке неволя...

РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
який розповість про невеселі пригоди чотирьох
хоробрих, панів, посланців сеньйора Гаспероні

А за два тижні до цієї зустрічі у відкритому морі відбулася в кримському степу, недалеко від підніжжя Кара-Дагу, теж цікава, хоч і менш історично важлива, зустріч.
Пан Славек Сулятицький разом із довготелесим паном Адамком, кривоногим Євгеніушем Беднарським та пришелепуватим Влодзімежем Рубанчиком в оточенні двох десятків едичкульців мчали вечірнім степом до Кафи.
Пана Славека так розтрясло, що в нього боліли всі нутрощі, і єдине, що тримало його ще на коні, — це усвідомлення того, що Кафа вже близько, військовий комендант Кафи сьогодні ж викладе на стіл перед чотирма польськими панами величезну суму грошей, яких вистачить на те, щоб пиячити років зо п'ять, не думаючи ні про яке майбутнє.
Пан Адамек думав не зовсім так. Йому імпонувало, що він бере участь у такій важливій справі, але він не вельми розумів, чому це треба їхати аж до Кафи, коли було б значно простіше викликати цього самозванця й мерзотника Олександра, псевдографа Чорногорського, на герць і проткнути його шаблюкою чи застрелити з пістоля. І зовсім не розумів, навіщо рятувати турків од біди? Зрештою панові Адамкові дуже навіть подобається, коли християни б'ють нечестивих. А козаки, хоч вони і здрайці, і православні, а проте ж ідуть бити турків, а він, пан Адамек, що вірує в наймогутнішого католицького бога, він, чия чесність ні в кого ніколи не викликала сумніву, з дурного дива їде допомагати ворогам християнства...
Беднарський та Рубанчик не думали ні про що. Вони затямили, що мають отримати великі гроші. І затямили ще — все, що стоїть на заваді до

читати