Завантажити

тоді... Тоді кінець... Тоді летить з трону недоумок Мустафа, малолітнього Амурата, що претендує на трон, та його братів буде тут же задушено — і законний спадкоємець престолу султан Ях'я бере владу в свої нечестиві, зрадницькі, гяурські руки.
Він замиряється з християнами, він перестає завойовувати світ — і тоді, зганьблене, впаде на землю, гяурам під ноги, зелене знамено пророка...
Він, Ях'я-перекинчик, зрадив рідний край, зрадив велику справу перетворення світу — і він мусить загинути. В ім'я слави й могутності Великої Брами.
Він, Кемаль-Сус, доклав чимало зусиль до того, щоб стати учасником цього походу. Олександр спочатку не хотів його брати — ніби щось вичитав у його очах. Та Петро Скрипник сказав: «Зайва шабля нам не зашкодить. Ви можете рубатися на шаблях, стріляти?» — «А то як же? — зрадів сеньйор Гаспероні. — Ще й як!» Він вихопив пістоля (майнула думка: зараз стрелю в Ях'ю, але тут же зникла: не хочеться страшно вмирати на палі) і, підкинувши вгору дублон, вистрілив. Дублон на землю не впав — його кудись відкинуло кулею. Олександр знизав плечима — непогано, мовляв, та зрештою у нас всі так уміють. Ніби підтверджуючи це, Йован вийняв турецький аспер, підкинув його вгору і стрілив теж. Джузеппе ж лише пильно й хитро дивився на сеньйора Гаспероні. І від того Сусові було найтривожніше. Італієць не визнає його за італійця — це було жахливо... «Ви повинні мене взяти з собою, — гаряче казав сеньйор Гаспероні. — Мій брат у турецькій неволі. Я повинен визволити його і відплатити туркам. Якщо ви мене не візьмете, то я все одно знайду спосіб дістатися до Туреччини...» Олександр і Петро переглянулися. «Візьмімо!» — мовив Петро. Олександр мовчав. Невідомо, що він сказав би, та в цю мить нагодився Недайборщ. «Візьмімо!» — гаркнув він весело і так вдарив сеньйора Гаспероні по плечу, що той аж пригнувся й гикнув від болю. «Добре!» — озвався Олександр, не спускаючи з новачка уважного ока.
Хлюпотіло море, хвилі весело стрибали перед чайкою. Вода була свіжа, легка, хотілося занурити в неї руки й умити обличчя.
Кемаль-Сус поглянув на захід — біло-біло-біло.
А на сході — синява морська й голубінь небесна.
Йде козацький флот на Туреччину.
Хтось із державних діячів сказав: «Доки існуватимуть ці розбійники, Караденгіз нестиме нам лихо». Але, напевне, легше вихлюпати Караденгіз, ніж приборкати цих розбійників.
В чім їхня сила? Кемаль-Сус, він же сеньйор Гаспероні, добре знає цей народ, але й досі не знає, в чім його сила. Так, турецьке військо зовсім недавно було найсильніше в світі. Це були не найманці, а добре вимуштрувані воїни, кожен знав: битимусь героїчно — буду агою, пашею, візиром. Раб міг стати візиром! Європа до цього не додумалася. Колись, може, додумається... І в козаків — так само — кожен козак може гетьманом стати, лиш би розумний та хоробрий був. Але чому ж козаки, яких удесятеро менше, ніж усього війська в Туреччині, здатні їм протистояти? Хіба вони краще стріляють чи рубаються, ніж яничари й сипахи? Ні. Що ж тоді? Невже оте сентиментальне поняття: батьківщина? Але ж є поняття, яке стоїть вище. Воно здатне об'єднати албанця й волоха, серба й грека, перса й грузина, болгарина й македонця, німця й угорця. Це — віра в аллаха й Мухаммеда — його пророка.
Кемаль-Сус здригнувся — а раптом Олександр уміє по очах читати думки? Бач, як дивиться — мовби в саму душу зазирає... Хутко опустив очі. І тут же згадав, що слово «добре!» вже вимовлено, й він може вклонитися й піти собі. Він так і зробив...
Чайки скакали на хвилях, сонце видерлося в зеніт, було вже зовсім тепло, хоч минуло всього лиш кілька день від великодня. Козаки сиділи в чайках, поскидавши з себе білі сорочки, підставляли під промені сонця спини та груди. Вони весело перемовлялися між собою, але півголосом, мовби пильнували, щоб їх не почули на анатолійському березі. Сказано ж бо: як козацтво чхне, то на Босфорі — буря.
...Сеньйор Гаспероні, прикорінившись у козацькому таборі, старався якнайменше потрапляти на очі Олександрові. Поки що. А взагалі так довго тривати не могло. Треба бути ближче до самозванця. Він, Кемаль-Сус, мав убити Ях'ю. Але тут, у козацькому середовищі, він відчув страх, тваринний страх за свою шкуру. «Знімуть, здеруть з живого. А за що? В ім'я Мустафи?»
Було йому страшно весь час, а надто тоді, коли запитливим своїм оком позирав на нього Яремко, який ще не здогадувався, що то він, сеньйор Гаспероні, ганявся за ним осінньої ночі в Києві, а також і тоді, коли Джузеппе, що вже зовсім освоївся в козацькому товаристві, починав з хлопцями філозофувати про турків, про італійців, про ангелянські звичаї, про іспанських сеньйорит, про те, як утекти з Родоських темниць, про далеку країну Чин, звідки треба їхати цілий рік через пустелі, гори, далі знов пустелі, потім знову гори, а далі через море, щоби привезти царські чашки, які дорожчі за золото.
Сеньйор Гаспероні влаштував своїх поплічників на одному з хутірців за кілька волоських

читати