Завантажити

неминучої смерті.
«Це зовсім просто! Нехай Спиридон перейде в мусульманство. Тоді його Софію і його самого не будуть судити за тим нелюдським законом, про який говорив Надир-бей. Тоді просто Надир-бей розлучиться з невірною дружиною і віддасть її Спиридонов!... І — все. І Спиридон житиме, і Софія житиме...»
Так думав мімар Муса, простуючи до будинку Надир-бея. Його не спиняло те, що Надир-бей нещодавно вигнав його, великого султанського мімара, зі свого дому. Ах, яке це має значення? Він, Муса, зайвий раз попросить пробачення, але він стрінеться із Спиридоном і підкаже, як треба врятуватися.
Він підійшов до дверей і постукав. Вони тут же розчинилися, але тут же й зачинились. Очевидно, слуга при дверях одержав наказ — більше не впускати мімара Мусу до будинку Надир-бея... Це погано, але, як би там не було, він, Муса, мусить врятувати Спиридона.
Муса щосили загупав кулаками. Знову розчинилися на мить двері, та, перш ніж служник устиг їх зачинити, Муса рвонув їх на себе. Дебелий служник вилетів із сіней разом з дверима, а Муса тут же вхопив шаблю:
— Ти, к-котяче л-лайно, т-ти ще смієш з-зачиняти п-пе-реді мною двері?! Т-та я т-тебе!..
Служник щось забурмотів по-сербськи, та Муса його не слухав — він помчав у дім.
— М-мені п-потрібен Н-надир-б-бей, — намагаючись угамувати своє хвилювання, мовив Муса, побачивши перед собою зразу ж кількох охоронців покою хазяїна цього дому.
— Ти хто такий? — вибивши з рук у Муси шаблюку і вхопивши його за барки, заревів вирлоокий негр.
— Я м-мімар Муса, ч-чи ж ви не знаєте?!
— Хазяїн звелів не пускати мімара Мусу й на поріг.
— Скажіть хазяїнові, щ-що мімар Муса п-падае до його ясних ніг-г — п-прохає п-пробачення з-за все, — і Муса невміло став тицяти до негрових рук гаманця з грошима.
Той гаманець узяв і тут же відпустив Мусу.
— Передайте х-хазяїнові, що я п-падаю до його ніг і прошу, а-аби в-він зволив в-вислухати мене.
Негр мовчки кивнув головою й зник між килимів, ширм та завіс. За хвилину він повернувся, мовчки віддав гаманець Мусі і тут же, вхопивши мімара в свої сталеві обійми, поніс його до виходу. Він виніс Мусу на вулицю, обережно поставив на землю, а потім з такою силою вдарив дверима, що будинок Надир-бея аж захитався — ніби в нього тільки-но бабахнуло громом.
— А щ-щоб г-грім ударив у т-твою г-голову, щ-щоби б-блискавиці т-твою б-бороду с-спалили, — застогнав Муса і, заскреготівши зубами, бігцем кинувся додому...

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
що оповідає про хороброго козаченка Яремка Ціпурину
та про його незвичайні пригоди

Виступати мали на світанні.
Ще звечора поклали в судна всі потрібні припаси: їжу, одяг, набої, порох. Тільки зброя була при козаках.
Отже на світанні загримлять бубни, оживе Січ. Кільканадцять тисяч козаків займуть свої місця у трьохстах чайках — і вдарять міцні дубові весла по тільки-но скреслому Дніпру.
Яремко бігав то до Петра Скрипника, то до Карпа Недайборща:
— Візьміть мене з собою! У відповідь чув одне:
— Сиди тут. Малий ще.
Яремкові хотілося плакати. Але він стримувався. Він благав:
— Ну, візьміть мене! Я вам буду там потрібен. Робитиму все, що накажете. Я сильний. Візьміть мене...
— Не візьмемо... Йди до Олександра. Як він візьме, тоді...
Добився Яремко й до Олександра. А той вислухав, подивився втомленими очима на хлопця й мовив:
— Похід — то не прогулянка. Там стріляють. Можуть убити.
— А чого то мене треба берегти?
— Наймолодший. Якщо, скажімо, зі мною щось станеться, то не так страшно. Я прожив уже сорок літ. А ти? Ти й п'ятнадцяти не маєш. У тебе все ще попереду. Ще навоюєшся.
— Візьміть мене зараз.
— Не візьму. Оце й усе.
Сльози кипіли в душі, руки самі стискалися в кулаки.
— Агов, хлопче! Що то ти ногами землю гребеш? Закульгав на обидві? Реке Агесілаус альтеро педе клавдус фуїт 111.
Підвів голову — Клюсик іде. Мабуть, учора десь добряче випив, бо сьогодні аж зелений.
— Та... — махнув рукою Яремко. — Іди ти з своєю латиною під три...
— А все-таки? Скажи Клюсикові, а він, може, тобі колись щось порадить. Чи тобі — горребіле дікту 112, а мені — мізерабіле візу? 113
— У похід не беруть.
— Що ти кажеш? — сплеснув Клюсик долонями. Тоненький чорний тарганячий вусик аж застрибав під кирпою. І тут же — урочисто: — Віртус імітаціоне дігна ест, нон інвідіа 114.
— Та йдіть ви! — і Яремко рушив далі. Та тут же гепнув на землю. То чортів Клюсик ногу підставив.
— Чого тобі треба? — кинувся на нього Яремко.
— Тихо, Ціпуринко! — знову застрибали тоненькі вусики. — Як тебе скажений собака вкусив — узвару з дрику напийся — допомагає. Ой, та почекай. Ну, ну, ну, здалося. Послухай мене...
— Не хочу!..
— Ти хочеш іти в похід?
— Ага! — Яремкові кулаки опустилися.
— Так от. Дістань мені сулію

читати