Завантажити

вдарив. Дуже вже шкода йому отієї галери, яку торік захопив він з Клюсиком у відкритому морі. Добра галера. Міцна, нова, багатьма гарматами рихтована. В такій би галері самому крулю плавати — і то не встид. Бранці, яким Недайборщ допоміг визволитися із неволі, вільними козаками поставали. І плавала тая галера ще цілу осінь, мала кілька боїв з турецькими суднами... Славна була пора! Дуже здружилися козаки на галері. А було тут всілякого люду: болгари, серби, греки, турки, татари, євреї, італійці, крітяни, кіпріоти, мальтійці, молдавани, поляки, німці і навіть швед один по імені Рагнер. Татари й турки висадилися в Криму — на одному з пустельних берегів біля Кара-Дагу. Татарин Амет — знаменитий розбійник, якого було засуджено на вічне веслування на галерах, — сказав Недайборщу на прощання :
— Козаче, якщо трапиться біда, не забувай, що є в тебе приятель Амет Киримли120. Ти мене визволив з неволі — і я тобі допоможу. Шукатимеш мене на Кара-Дагу. Пастухи та рибалки тобі скажуть, де знайти Амета, сина Різи. Не забувай!..
— Не забуду! — сказав Недайборщ. Обнялися і лоцілува лись, як побратими.
І думалося йому, що то просто слова. Аж ні, невдовзі довелося згадати Амета Киримли. Коли настала пізня осінь, хотіли козаки прорватися додому, на Січ. Та при Ячакові зустрів їх цілий турецький флот. Кинулися хлопці до весел, згадали своє колишнє веслярське мистецтво — і так гребонули, аж море загойдалося! Під градом ядер, з пробитими вітрилами таки вирвалися назад у море.
Потім думали пробитись додому через Босфор Таврійський 121. І там не вдалося. Стрілися аж три військові галери. Довелося втікати. Добра галера, славні майстри її робили, і цього разу виручила... Та ще ніч-мати, що налягла на море так чорно, як сто неправд, та ще вітер з далекого рідного Гуляй-поля прилетів на поміч — дмухнув, гойднув Чорнеє море!..
Що ж робити, куди далі? Піти, може, на захід, та через Буджацькі степи на конях пробиватися на Запоріжжя? Так там же дика орда гуляє, об людоловстві тільки й думає... Велике Чорне море, як світ, та вийти з нього ніяк — скрізь вороги на козацьку душу чигають.
Оттоді й згадали про Амета Киримли. Вночі з попутним вітром промчали навколо півосторва, а на ранок перед ними зачорніло громаддя Кара-Дагу. Прокрадалися поміж скелями, шукаючи затишної бухточки. Знайшли нарешті таку місцину, куди вітер не заникав, мабуть, ще від сотворіння світу, затягли галеру мотузками в бухту, повернули носом до виходу, поставили якір. А потім — до Амета.
— Згадали-таки, — всміхнувся Амет у свої ріденькі вусики. — Тільки ж вас так багато, що провести важко. Ну, та щось придумаємо.
Сотня хоробрих татарських юнаків була в Амета. Налітали вони на турків, які поневолили їхню батьківщину, на мурз-запроданців, забирали гроші, роздавали біднякам...
— Через Ор-Капу122 не пройти. Через Арабат — теж не можна. Можна лише через Сиваш. Є там кілька бродів.
За кілька днів великий загін вершників, одягнутих в татарське вбрання, помчав від Кара-Дагу на північний захід. У скелях залишилася галера — чекати на кращі часи, коли Недайборщ із Клюсиком повернуться знов на Чорне море. Сам Амет Киримли вів цей незвичайний загін. Він довів хлопців майже до Січі...
Так, шкода Недайборщу, що нема галери. Зараз би кинутися з нею в бій — ух, як би здорово було! А з усіх боків — чайки. Триста штук. Як стріли з лука. Хмара стріл. Ану, враже, спробуй з нами битися!
— Не можна! — каже Олександр знову.
Обидва вони пильно вдивляються в море. Десь під вечір вони мають зустрітися з донцями. Дві сотні донських човнів іде на допомогу козакам-запорожцям.
Весело хлюпотіло море, вітер надимав вітрила — і вся козацька флотилія в кількадесят рядів мовби летіла над водою. Отаманська чайка іппла першою, наче журавель у клині, а за нею всі інші.
Бічні сторони велетенського трикутника були трохи вгнуті — щоб з передової чайки кожної колони було видно, що робиться на головній, де сидить отаман. Будь-який наказ, що передавався з неї, одночасно бачили на двадцятьох чайках збоку. Цей наказ негайно передавався по шерегу — і за якусь хвилину вже вся армада знала, в чім справа.
«Чи встиг пан Сулятицький дістатися до Кафи? — думав сам до себе сеньйор Гаспероні, сидячи у крайній з лівої руки чайці. — При такому вітрі, як зараз, добрий корабель за якихось два дні домчить до Стамбула. А там хай думають, як відбити напад козаків».
Шкода лише, що він так пізно довідався про те, що козаки йдуть ще й на Трапезонт і Синоп. А вже після того — рушать на Стамбул. План диявольськи хитрий. Якби в Стамбулі не знали, що мета походу — трон імперії, а отже, і столиця, то після розгрому Трапезонта (а цей розгром — неминучий: така армада суне, що й подумати страшно!) мусили б негайно послати сюди велике військо й флот;
Олександр же, розгромивши Синоп (що теж є дуже можливою річчю) й накликавши на себе додаткові сили яничарів, сипахів та флоту, піде просто на Стамбул. І

читати