Завантажити

робити з ним? Не візьмемо ж його в похід! Треба висадити на берег!
— Не роби цього! — то знову десятеро, весело блискаючи очима, озвалися. — Його ж татари піймають, султанові продадуть, пахолком султанським зроблять.
— Хай буде з нами, — загомоніли з усіх боків козаки. — Тільки щоб після походу барило горілки поставив, та щоб ми йому нагаїв всипали за непослух. Гаразд?
Яремко кивав головою, відчуваючи, що з ним жартують, що найстрашніше вже минуло, і тепер він — рівноправний член товариства, яке зібралося на оцій чайці.
— Нагаїв можемо дати й зараз, — дрібно реготнув сеньйор Гаспероні, але його ніхто не підтримав.
— О, купідус глоріє, мемор бенефіції, інопс президії, вір реї мілітаріс перітіссімус, кіфаре сцієнс117, чи не з'їв би оце ти зараз шмат сала й кусень хліба?
Яремкові аж запаморочилось од тої латини. А може, то від голоду. Бо саме тепер хлопець згадав, як давно він їв. Узяв сало й хліб, сів на барило з порохом.
— А перехреститися забув? — озвався сеньйор Гаспероні, що весь час не спускав з хлопця очей. Яремко перехрестився й почав їсти. — Ого, який голодний! Скажи: ти тут давно?
— Ще звечора...
В очах сеньйора Гаспероні стрибнуло кілька тривожних іскринок.
— Мабуть, цілу ніч не спав?
Сеньйор Гаспероні щось хоче взнати... Тю на нього... Весь час Яремкові здається, що цей чоловік підглядає за ним, чи що... Якось так дивиться... Зирне — і тут же очі вбік...
— Тільки-но прийшов — одразу заснув.
Іскринки блиснули й згасли...
Яремко повільно жував хліб із салом і дивився навколо. Позаду надимали свої вітрила чайки. Попереду — теж чайки. Кінця-краю їм не видно.
Підійшов Клюсик. Дивиться допитливо на Яремка, мовби щось спитати хоче. І справді питає:
— Ти не змерз часом уночі? А то ж ми твою свитину пропили...
Незручно Клюсикові, що отак користолюбне повівся з малим хлопцем.
— Не змерз... Тепло було... — І тут же, без будь-якого переходу: — Клюсику, а я вночі щось чув.
— Що? — аж кинувся Клюсик.
— Ходімо кудись подалі, аби ніхто не чув.
— Давай.
Вони підійшли до носа і, схилившись на облавок, стали дивитись у воду.
— Клюсику, ти вночі тут був?
— Де «тут»?
— Ну, на чайці.
— Ні, а що?
— Ну, так слухай.
І Яремко розповів про все, як лунали легкі кроки, і як воду хтось брав і ту воду кудись лив у чайці...
— А ти... того... Море майорум...118 не бре-бре?
— Кажу, що сам чув.
— А може, приснилося?
— Ні. Я ж чув потім, як вартового Якима кликали вартові. А він, виявляється, десь пиячив, чи що...
Клюсикове обличчя спохмурніло.
— У тім-то й штука, що Яким ніде не пиячив, — сказав він. — Його просто не було... Ми й у похід вийшли без нього... — Клюсик сторожко озирнувся. Затягся димом з люльки, пошкріб кучму. Знову подивився на Яремка.
— Слухай, а ти, значить, чув розмову вартових уже після того, як хтось лазив по чайці?
— Так.
— Гм... А перед тим, як хтось заліз у чайку, ти нічогісінько не чув?
— Нічого.
— Нічого-нічого? Може, десь хтось крикнув чи захрипів, чи водою хлюпнуло?..
— Водою хлюпало, — згадав Яремко. — Тільки то, мабуть, якась велика риба... А перед тим... перед тим щось ніби хрюкнуло...
Обличчя Клюсика стало поволі бліднути. Він ударив кулаком по облавку і, заїкаючись, аж просичав:
— Якась іродова душа була на чайці... Боюся думати.. але, мабуть, бідного Якима на світі нема. Яремкові стало моторошно.
— Клюсику, ну що ти таке кажеш? — вигукнув він.
— Ша! — блиснув Клюсик своїм оком на Яремка.
— Мовчатиму!
Вітер був попутний, добрий, свіжий, аж баранці зривалися із хвиль. Він пах весною, неораною землею і торішнім згарищем.
Сонце все нижче й нижче спускалося до заходу.
Козацькі чайки прямували на південь...

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,
з якого допитливий читач може довідатися про дальші
плани сеньйора Гаспероні, графа Олександра
й донського отамана Єфтимія Петруніна

Сонце випірнуло просто з моря й покотилося вгору, струшуючи з себе вогненні бризки.
Над Караденгізом летіла весна. Йшов рік 1033 за Гіджрою119. Все було в цей день, мовби в перший день світу. І небо аж дзвеніло своєю свіжою-свіжісінькою синявою, й море було ласкаве та пахуче, покірно лягало під груди чайок козацьких, і чайки з туго напнутими білісінькими вітрилами були веселими та святковими.
Вітер летів веселий, гінкий, міцні щогли аж рипіли, аж гнулися під його натиском, чайки мчали, наче кіннота.
— Ех, отамане, — Недайборщ нахилився до Олександра і зітхнув.
— Чого?
— Відпусти мене з хлопцями. Заберемо галеру і вас наздоженемо при Тралезонті... Чи в Синопі...
— Не можна зараз... Не будемо ризикувати...
Зітхнув знову Недайборщ. Зітхнув і кулаком себе по коліну

читати