Завантажити

похід!..
Та ні, той чоловік ґвалту не підніматиме. Він, напевне, робить щось лихе, раз потихцем прийшов серед ночі... Але тоді він, Яремко, має підняти шум... Тільки ж... Вартовий спитає: «А ти що тут робив?..»
Краще взавтра він про все розповість Клюсикові. Хлопці перевірять на чайці та й побачать, що той чоловік тут робив...
Ще раз злегенька гойднулася чайка. Десь збоку, по піску, легенько прошаруділи чиїсь кроки. Навіть не кроки, а мовби змія проповзла...
Тихо-тихо...
Яремко лежав з розплющеними очима, дивився в чорноту. Йому ввижалося велике-велике, синє-синє, солоне-солоне море. І — два сонця. Одне — вгорі, друге — внизу, в воді. Попутний вітер надимає білі вітрила чайок. І він, Яремко Ціпурина, стоїть біля гармати й бабахкає з неї отакенними, як кулаки в Недайборща, ядрами по цареградських мурах. А турки бігають, кричать: хала-бала, хала-бала...
— Якиме! — почувся чоловічий голос неподалеку. — Якиме, де ти подівся?
Раз прийшли вартові змінити свого товариша, то вже за північ.
— Якиме, де ти там? Ніхто не відгукується.
— Ну, де ти, Якиме? Знову тиша.
— Якиме! Ти спиш, чи що? — вже нервує той, хто кликав. Ніякої відповіді. Почувся інший голос:
— Мабуть, пішов спати чи лигати горілку.
— От завтра скажу кошовому... Служба є служба... Поставили, то стережи, а не пий...
— Та годі вже, — озвався другий голос. — Бачиш же: чайки цілі, ніхто їх не вкрав...
Вартові ходили біля самого берега. Потім стали. Хтось почав кресати вогонь. Очевидно, запалили люльки, бо деякий час мовчали й сопли. Потім рушили берегом.
Яремко вкутався в ганчір'я — доки вартові стояли поряд, було жарко, а зараз мовби похолоднішало. Лежав, думав, щоб не заснути, про море, про похід. Бачив себе знову на чайці біля гармати. Весело били весла по воді, сяяло сонце...
Яремко прокинувся й не міг спочатку збагнути, де він і що а ним. Похитувалося все під ним, рипіло щось і хлюпало, чутно було голоси, вузенькі смужки світла пробивалися знадвору.
— Тодосю, подай-но сюди відерце! — почув Яремко знайомий голос. Хто це? Ах, Клюсик!
Одразу все стало на свої місця. Як це він примудрився заснути?
— Та де ти його шукаєш? — сердито вичитував Клюсик комусь. — Онде воно, біля барила з порохом лежить.
— Та бачу, — неохоче озвався бас. — На!
Яремко лежав і відчував, як чайка мчить по хвилях. До нього у схованку долинав свіжий запах річкової хвилі, яка, зачіпаючи за борт чайки, розліталася на дрібні водяні бризки, що шерхалися об смолисті дошки: шерх! шерх!
Швидко йде чайка, мабуть, добрий попутний вітерець!
Цікаво, чи довго він проспав у цій схованці? Може, вже обід, а чи й вечір? Тоді скоро — море.
Може, вилізти на світ та розповісти Клюсикові про те, що хтось лазив уночі по чайці?
Але ж Клюсик мусить теж пам'ятати про Яремка. Якщо можна буде, то він, певно, сам загляне до схованки.
Хлюп, хлюп... Шерх, шерх...
Яремко потихеньку перевернувся на другий бік і заснув знову.

* * *

— А ти що тут робиш? — почулося раптом над самісіньким вухом.
Яремко прожогом розплющив очі, але в першу мить нічого не побачив. Чиясь рука тримала його за плече й трясла.
— Що ти тут робиш? — знову гарикнув якийсь чоловік, і тепер Яремко його побачив. Він хотів відсунутися далі в куток, але сильна кощава рука міцно тримала, та й сунутись далі було вже нікуди.
— Ану, вилазь зараз же! — гримнув чоловік.
— Сеньйоре Гаспероні, — почувся голос Клюсика, — що ви там вовтузитесь?
— Та ось знайшов ховраха в норі! — трохи змінивши тон, озвався сеньйор Гаспероні, — і його рука трохи ослабла. Цього було досить, щоб Яремко вивернувся і тут же ногами штовхнув сеньйора в груди.
На палубі щось загриміло, зареготали козаки, а Клюсик закричав:
— Ану, тихо, а то ви тут і чайку перевернете! Я зараз сам подивлюся!
— Та ні, чекайте, я його перший знайшов, я йому перший і вуха пообриваю!
— До вух діло ще дійде. Ану, хто отут сховався? Якийсь турок чи татарин? Га? — й обличчя Клюсика з'явилося в дірці, — Ану, вилазь, — промовив він і підморгнув. — Я тобі зараз дам! Нон солюм ін терра, сед етіам ін аква бестіє116 — правда ж, сеньйоре Гаспероні?
Яремко мовби неохоче виліз. Аж заплющився на хвилину од яскравого світла.
Бралося вже до вечора. Сонце стояло по праву руку, але ще було яскраве, а не червоне, коли воно над самим обрієм.
Оглянувся навколо. Вдалині степ, степ і степ... Рудий, ви-цвілий... А Дніпро широченний, аж до обрію. І мовби синявою розбавлений.
— Ти де взявся? — витріщивши очі й підсмикуючи то одну, то другу брову, став кричати Клюсик. — Хіба тобі не сказано було сидіти вдома? А от ми тебе зараз відправимо назад — що ти робитимеш? Га?
— Не роби цього, отамане, — озвалися десять козаків, що пили горілку з Клюсиком увечері.
— Так що ж

читати