Завантажити

відрізали, — заспокоїв Амет. Сльози миттю висохли на очах пана Сулятицького. Амет довго мовчав, мов чогось чекаючи, а далі запитав:
— А чому пан Сулятицький не цікавиться долею своїх товаришів?
Ах, так, пан Славек зовсім не подумав, що в нього ж є товариші, які їхали разом з ним, страждали разом з ним. І розчарувалися в ділі... Вийшло нешляхетне.
Але пан Сулятицький недаремно вчився красномовству...
— Тому, що пан Сулятицький не уявляє своєї долі без долі своїх товаришів, — відповів, задерши голову.
Ці достойні слова, однак, не справили на розбійницького ватажка належного враження.
— Я не думаю, що пан Сулятицький каже правду, — сказав він. — Коли я спостерігав його поведінку в бою, в мене склалося інше враження.
Пан Сулятицький рвучко схопився за свій пояс з лівого боку — там мала бути його шаблюка. Але її не було. І пан Славек про це знав. Проте він мав зробити такий жест — інакше б його честь зазнала страшних моральних збитків.
Амет Киримли погладив великим пальцем свій ріденький вус і, ніби не помічаючи гніву пана Сулятицького, вів далі:
— Ваші товариші залишаються в мене. Отже, ви маєте прекрасну можливість довести істинність ваших слів про дружбу й товариство. Я переконаний, що ви це доведете.
— Я хочу запитати у вас, що ви нам зробите, якщо пан Сулятицький не виконає своєї обіцянки, — запитав пан Євгеніуш.
— Продам на галери. А якщо він приведе сюди яничарів — позрубую вам голови. От і все.
Він подумав, подивився на пана Адамка і сказав:
— Ви з ним теж поїдете. Двоє — в Кафу, двоє — тут. Пан Влодзімеж і пан Євгеніуш опустили голови. Пан Адамек стояв рівно і з ненавистю дивився на розбійницького ватажка.
— А тепер рушайте, — сказав Амет Киримли. — Хай подорожує з вами щастя. Іншаллах 127!
Амет не сказав, що його писар виправив у листі дату початку козацького походу. Турки думатимуть, що матимуть у запасі три тижні, а то й місяць, а козаки вже ось де!
...Через п'ять хвилин пан Сулятицький, пан Адамек та рудобородий їхали гірським дубняком у напрямку до Кафи.
Пан Сулятицький тримався за повід, в його голові мішалися думки. Хотілося напитись горілки, щоб забути про вчорашній кошмар. Та де ти візьмеш горілку тут, в оцьому розпроклятому Криму? Щоправда, в Кафі має бути все.
Поліз до потайної кишені. Гроші, слава богу, лишилися цілі. Ці бандити явно не за грішми полювали, їм треба було взяти якогось шляхетного чоловіка з іноземців, який би передав їхнього листа бейлер-беєві та яничар-баші. Місцевий житель міг спокійнісінько собі втекти, не виконавши наказу, чи з ним просто не захотів би говорити бейлер-бей, а якщо й говорив би, то під час допиту, тортур. Пан Сулятицький похолов: а якщо і його візьмуть на тортури?.. Та ні: він усе-все розповість. Він скаже, що його товариші — вірні друзі Туреччини (воно, звісно, не так, але в інтересах справи можна й збрехати), сидять заложниками в лігві Амета Киримли. Бейлер-бей і яничар-баші мусять повірити одразу.
Стежка вилася то вниз, то вгору. Невеличкий, але міцний коник спокійно йшов по краях прірв, під прямовисними скелями. Ось він вивіз свого вершника на гребінь гори — і пан Сулятицький побачив синє-синє море внизу, помережане сірими розводами...
— Море... Руське море, — сказав по-російськи рудобородий.
Пан Сулятицький повернувся до товмача. І спитав теж по-російськи:
— А звідки ви знаєте мову московитів?
— А ви звідки? — в свою чергу запитав татарин.
— Я? Ого? Я ж був у Московії. Разом з Дмитрієм-царевичем. Били ми тоді московитів — ще й як!
— А проте московити вигнали-таки вас із своєї землі.
Пан Сулятицький не знайшов що відповісти, а тому знов повторив своє запитання:
— Так звідки ж усе-таки вам відома московитська мова?
Товмач блиснув своїм більмом, зиркнув спід лоба.
— Бо я сам московит. Був московит... Тепер я Асан. Та ще хлопці називають мене Касапчі.
І Асан Косапчі став розповідати історію свого життя:
— Яз нижегородських міщан, був ремісником — і непоганим: по золоту, сріблу, міді, латуні, бронзі працював. Мав чимало грошенят. Дружину молоду мав — Авдотію. А тут нещастя на нашу землю. Гине російська земля, гине російський народ... І чую — говорить Козьма Захарович Мінін-Сухорук: хто, мовляв, що має, — віддавай на оборону, на боротьбу з ворогами-поляками. Прийшов я додому, перелічив свої гроші, залишив дещо для дружини Авдотії, а решту віддав на святеє діло. Та й сам в ополчення пішов. Бився добре. Немало вашого брата на той світ одправив... А потім і самому не поталанило. Прибив мене під Москвою в бою якийсь лях. Бабахнув по голові ломакою — я й зомлів. А коли отямився — дивлюся: зв'язаний, у неволі... Знущалися, а потім повезли на продаж. Везли мене довго. Спочатку привезли в лядську землю. Потім — в угорську. От там мене й продали туркам. Турки привезли в Стамбул, перепродали мене на галеру. Став я працювати

читати