Завантажити

висаджуємося на березі й добираємося двома загонами до порохових складів та до кишел. Тим часом сто п'ятдесят чайок з моря йдуть просто в порт. Нищимо всі торгові судна, підпалюємо їх. Беремо тільки бойові. Третина донців висаджується теж разом з нами, але йде на топ-хану133. Друга третина йде на подіях просто в порт. Решта, обійшовши з півдня місто, перетинає всі дороги. Це по-перше, а по-друге: запалює кілька будинків і робить страшенний шум...
Олександр замислено погриз нігтя й сказав:
— Невольників-чоловіків беремо з собою, невільниць-жінок — теж. Хто захоче, звісно. Одну чи дві галери з визволеними бранцями відправимо на Січ, а звідти хай добираються до своїх домівок...
— Ясно, — озвався Недайборщ.
— Якщо когось застану на грабунку чи звірстві — віддам до козацького суду. А той суд буде короткий: камінь на шию — і в воду. Ясно?
— Ясно, — неохоче відповів Недайборщ.
— Полонених силахів, яничарів, капиджів не нищити. Ми їх посадимо на галери. Хай працюють. А потім обміняємо : за одного турка — одного християнина. Ясно?
— Та чого ж не ясно? — пробурчав Недайборщ. — Тільки я б з декого шкури все-таки поздирав. На чоботи. Колись — років десь із двадцять тому — попав нам до рук один Назим Тек-гьозлю. Одноокий такий. Ну, так я пару літ у чоботах з його шкіри красувався...
Люто зламалися брови в Олександра. Лице потвердішало.
— Знав я Назима. І Петро знав... Але — наказ то є наказ.
— Ясно!
— Усі скарби, які здобудемо, — поділимо порівну...
— Скажи, хай бідних людей не грабують, — підказав Петро. — Ми не розбійники, ми воюємо не за це.
— А ми ніколи так і не робимо, — ображено огризнувся Недайборщ.
— Так, так, — озвався Олександр. — Грішно для воїна кривдити бідних людей... Що ще? Все?
— Та ніби... Все розписали, як на папері. Тепер залишилася дрібничка: прийти, побачити й перемогти, — пожартував Недайборщ.
...Море було спокійне; дув невеликий попутний вітерець. Козацька флотилія рухалася на південь, суворо дотримуючись строю. На кожній чайці готувалися до наступного бою.
— Треба добре сьогодні поспати, — мовив Петро. — Завтра буде в нас тяжка ніч... Це буде тяжче, ніж шість літ тому...
Шість літ тому... Олександр шість літ тому був у столиці Османської імперії, на Порозі Щастя, як пишномовне звуть турки султанську канцелярію.
З Відня їхало цісарське посольство до нового турецького султана Мустафи. Олександр і Петро під вигаданими прізвищами були включені до складу посольства. Ніхто з їхніх супутників, крім самого посла, не знав, хто ховається під двома сербськими прізвищами: Ніколич та Видич.
Вони довго їхали від Відня через Сербію, Угорщину, а потім Болгарію. І от нарешті Стамбул!
Величезне різноплемінне місто на сімох горбах, як це й належить бути святим містам, постало перед ними.
Ті горби — наче сімка велетенських коней ішла вряд, та так і застигла навіки, вгрузнувши в землю й скам'янівши.
Перша гора — не дуже велика, при самому морі. На цій горі — султанський сераль. Остання, сьома, гора — на півночі, дивиться на Адріанополь. Між цією горою та іншими — акведук-водогін на стовпах кам'яних, збудований ще за часів імператора Костянтина Великого.
Олександрові згадалося, як він блукав брудними вулицями цього міста, як милувався красою Айя-Софії та мечеті Сулейманіє, на будівництво якої за часів Сулеймана було витрачено пів третього мільйона 134 подвійних талерів. Але ж і красива мечеть Сулейманіє, краща, мабуть, за саму Айя-Софію. Дивовижні мармурові стовпи-колони. На кожному розі мечеті — дванадцятигранні мінарети. Коли починається рамазан-байрам чи курбан-байрам135, од мінарета до мінарета на мотузках чіпляють ліхтарики, у які вставляються аркуші кольорового паперу з вирізаними фігурками: місяць, зорі, вівці, коні...
Олександр бував на площах та базарах міста, в порту, не раз переїздив у передмістя Галату й назад. У Галаті бачив французів та венеційців, євреїв та циган. Навіть заглядав у католицькі костьоли та православні церкви; ходив біля синагог, яких у Галаті було стільки ж, як і православних церков; бігали за ним цигани, просили дати ручку поворожити; і коли він дав тую руку одній циганці, та розгубилася, бо щось на ній дивне для себе побачила. І втекла, затиснувши в руці дарований їй акче136.
Чув у Галаті історію про дівочу вежу — Киз-кулезі. Одному турецькому султанові привиділося уві сні, що його донька умре од змії. Зажурився можновладець. Не їсть, не спить... Покликав до себе тисячу ворожбитів. Так, мовляв, і так. Мовчать ворожбити, головами похитують. Не знають, що й казати. Коли один підіймається й каже: від божої волі не втечеш. Якщо такий знак ти бачив од самого бога, то чим же ти врятуєш свою доньку? Ще більш спохмурнів султан. Другий каже: не вір снам, ти, султане, чоловік, а не жінка. Розвів руками султан. Тут третій просить слова: збудуй, каже, Киз-Кулезі — дівочу вежу, і хай твоя

читати