Завантажити

Галі блиснули сльози.
Заворушилася Ривка, підвела голову й тут же заховалася під ковдру.
Ода-баші покусав свій тонкий вус. Глянув на Галю, сказав:
— Ходімо на палубу.
Галя накинула на плечі кожушанку й вийшла услід за Селімом. Вона переступала через якісь клумаки, через сонні тіла...
На палубі було темно. Вітер був сирий і пронизливий. Та була в ньому якась дивовижна весняна м'якість. Вітер пахнув землею й зеленню...
Галя стала біля облавка й задивилася в блискучу од зір воду. Знову захотілося плакати... Ну, чого він від неї хоче, цей яничар?
Селім стояв тут же.
— Ех, Галія, Галія, — зітхнув він.
— Я не Галія... Я — Галя.
— Галія... Все-таки Галія... Ти згадаєш колись яничара Селіма, коли будеш значною господинею. А яничарові Селіму до смерті судилося жити самотнім.
— Я щодня його згадуватиму. Щоночі проклинатиму. За те, що він забрав у мене волю й щастя...
— Аллах так велить...
— Велить чинити лихо?.. Живе на світі, десь аж у Чорногорії, нещасна жінка з нашого села — з Сугаків... Вона вийшла заміж, та через три дні її чоловікові одрубали голову. А коли народився син, то забрали його в яничари...
— Так треба, — камінним голосом відповів Селім. І повторив: — Так треба!
— Кому? Навіть коні — й ті мають імена, навіть собаки — і про тих знають, якого вони роду-племені, тільки яничари — безіменні, як стріли...
— Чому ж — безіменні? — озвався Селім. — Мене Селімом звуть.
— Селімом? А може, ви Савка або Степан?.. Устиного сина звали Тодорком. Як тепер його називають? Ахмед? Мустафа? Оман? Може, його вже на світі немає... А бідна Устя жде, думає, що ходить по світу її Тодорко із знаками, виколотими чинським чорнилом на ступні та над бровою...
— Чинським чорнилом? — стрепенувся Селім.
— А що вам з того?..
— Нічого... Ніч така темна... Як чинське чорнило... Він повернувся до Галі — і вона в темряві побачила його обличчя зовсім близько біля себе.
— Ти проклинатимеш мене? — глухо запитав яничар.
— Проклинатиму, — так же глухо сказала Галя. — Проклинатиму, бо ви силою взяли мене, силою змусили взяти найтяжчий гріх на душу.
— Віра Мухаммедова — то не гріх. То — щастя. Ти — дурна...
— Хай воно згорить, те ваше щастя!
Селім нічого не відповів.
Судно здригалося на хвилях, тремтіли зорі в небі...
— Так де, ти кажеш, живе ота жінка, що її Устею звуть? — тихо спитав Селім.
— Десь у Чорногорії... її брат торік тут був, казав мені.
— А брат де?..
— Не знаю. Казав, що приїде ще в село. Щоб мене побачити... — Спохопилась. — А тобі що? Хочеш і їх піймати?
Галя зітхнула і витерла сльозу.
— Ти його любиш, так? — запитав Селім.
— Люблю... Я побачила його очі — блакитні-блакитні, як чисте небо... Я побачила його добре лице. Я побачила, як він пив подану мною воду, а потім скочив у сідло та й помчав... Казав, що приїде... Йому вже багато літ... А ти — навіщо ти живеш на світі? — вона забула, що до ода-баші треба звертатися на «ви». — Що ти зробив доброго людям? Що? Що? Що? Що ти скажеш своєму богові, як умреш?
— Цить! — ударив кулаком по дошці Селім. — Ух, який же ви страшний народ! Я тепер розумію, чому такі у вас козаки.
— Які?
— Запеклі...
— А вони нічого не мають: ні злота, ні привілеїв. Тільки своєю запеклістю й тримаються... А інакше — вся Україна під турком була б... А хіба можна жити без України?..
— А то вам краще — під поляком? Ну? Чого мовчиш?
— Все одно — проклинаю. Ти забрав у мене батьківщину...
Селім мовчав. Він щось думав. Потім обернувся на палубу, гукнув:
— Урхане! До мене!
— Що там ще? — незадоволено пробурчав у темряві Урхан, але підійшов і виструнчився перед ода-баші.
Селім щось тихо сказав йому по-турецьки. Урхан здивовано витріщився на ода-баші. Селім розсердився, майже вигукнув:
— Бери з собою десятьох яничарів, діставай коней — і негайно мчи з Галією в село Сугаки. Такий мій наказ. Даю тобі сотню червінців.
Урханова пика витягнулась.
— Ти не розумієш? Одвези цю дівчину додому. А я з рештою загону повернуся, як тільки судно піде в море. Все. Ясно?
Урхан мовчав.
— Виконуй! Ну? — із загрозою в голосі сказав Селім.
Галя нічого не розуміла.
Судно пристало до берега. Через кілька хвилин десяток яничарів, Селім і Галя стояли на суші. Селім підійшов до дівчини.
— Прощай, Галія! Вертайсь у свої Сугаки. Не проклинай яничара Селіма. Він теж людина.
Він ухопив її могутніми руками, притис до себе, аж у дівчини подих забило, й поцілував. Галя мало не зомліла — так усе це було несподівано. Потім він поставив її на землю, стрибнув на судно і закричав:
— Рушай!
Чомусь вихопив шаблюку і щосили рубонув по поручнях... Матроси відштовхнули баграми судно від берега і, підхоплене Дністром, воно швидко зникло

читати