Завантажити

— Так отож мені й кажуть: як підеш на кладовище, до того пам'ятника, — Джузеппе поглянув на Олександра й по-італійськи пояснив: — Я кажу про той мармуровий пам'ятник у Трієсті на кладовищі доньї Аннетті ді Піццоло... — І, знову повернувшись до слухачів, вів далі: — ...То побачиш опівночі, що той пам'ятник до тебе верне обличчя...
Йон голосно кашлянув і озирнувся.
— Засперечалися ми з хлопцями на барило вина. Я кажу: піду подивлюся. Кажуть: іди! Настає вечір. Ми з хлопцями сіли, випили. Було нас четверо. Випили відро. Небагато, як на доброго лицаря, чи не так? Пішов я... Місяць світить — білий такий, мов у саван вбрався. Мені на душі — не сказав би, що весело! Але йду. І от дивлюся — стоїть! Вона! Точно-точнісінько! Стоїть, не ворушиться. Я дивлюся — не дишу. Коли бачу — це точно, хлопці! — бачу: повертається до мене! Тут у мене серце — дриг-дриг-дриг — і в п'яти.
Джузеппе замовк. Хлюпало море. Світили зорі. Сяяв місяць над морем — такий же, як і в розповіді Джузеппе: білий, наче в савані.
— Холодно щось стало... — пересмикнув плечима Джузеппе. — Чи нема в кого сьорбнути, горлянку промочити? Недайборщ відстебнув баклажку, подав.
— На, пий, тільки не все.
Джузеппе надпив, голосно крякнув і повів розповідь далі:
— Повертається, значить, а душа моя — в п'яти. Пропав, думаю. Коли дивлюся — іде! Іде!!! І просто до мене... Хочу тікати — ноги не несуть... А вона підходить, мовчки бере мене за руку й веде. Рука — холоднюща. А вона тягне мене — та так сильно, що мої скам'янілі ноги відриваються од землі й починають іти! Я йду, озираюсь і — о жах! — бачу: кладовища нема. Порожній степ і дрібні кущики... Заплющив очі й іду. А вона веде й веде... На смерть. Ні, думаю, ніж помирати отак, помру, як лицар. Застрелюся! Поліз за пояс, вийняв пістоля, приклав до серця. І так жаль стало себе! Може, спробувати відігнати нечисту силу? Але як? За ліву руку мене веде нечиста сила, в правій руці — пістоль. Почав пістолем хрестити ту нечисту силу. Не пускає. Ну, думаю, треба стрельнути. Але куди? В серце? Так то для нечистої сили ніщо. В голову? А що їй від того? Ах, думаю, куди бог звелить, й бабахну!.. І бабахнув. Чую — нечиста сила випускає мою руку й падає. А я — на неї. І тут в очах завертілося все, як у пеклі — і я заснув. А вранці нас з нечистою силою знайшли на вулиці Трієста. Нечистою силою виявився мій приятель Вінченцо. Каже, що я пішов нібито не на кладовище, а в інший бік. Так він мене наздогнав, повів на кладовище. А я сп'яну бабахнув його пістолем по голові...
Олександр, посміявшись, вернувся назад, на корму.
Не спалося, не лежалося.
Все ближче й ближче Туреччина...
— Як-то вона його стріне?

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,
у якому Селім-ага здивує і своїх підлеглих,
і своїх бранців, і себе самого...

Буджацька орда ще не вгамувалась, але ода-баші Селім довідався, що велика її частина подалася брати ясир за Прутом, і вирішив, що більше не можна сидіти в батурі й чекати на милість божу. Зрештою він має хоробрих воїнів, має добру зброю...
Однієї ночі барка з полонянками та яничарами знялася з якоря, і швидкий Дністер поніс її до моря.
Галя все ще не могла отямитися після пережитого в батурі потрясіння. От і зараз вона сиділа в каюті (Ривка спала поруч) й плакала.
Уже настала глупа ніч. Судно здригалося під ударами хвиль. Спали невольниці в трюмі. Закуті в кайдани, спали полонені повстанці-богданці.
Хтось постукав. Галя знала — це ода-баші Селім. Поправила хустку на голові. Укрила сонну Ривку. Хай заходить.
Зайшов. Розгублено дивиться своїми блакитними очима. Синя пляма над бровою здригається. Галя відвернулася.
— А справжня туркеня мусила б прикрити лице, коли заходить чоловік, — сказав Селім.
— Я не туркеня, — різко відповіла Галя.
— Ти сказала, що зрікаєшся своєї віри...
— Якби на ваших очах християни мучили ваших одновірців, ви теж би занапастили свою душу, — глухо відповідала дівчина.
— Ні, не занапастив би...
— Бо ваша душа вже й так занапащена. Ви — яничар, зрадник свого народу.
— Якого це народу? Ти знаєш, як зветься мій народ?
— Знаю, що ви не турок. От що я знаю. Селімове обличчя посуворішало.
— Я — воїн Мухаммеда й аллаха. Я несу віру в усі кінці світу. Чінгісхан сказав: «Найщасливіпіою людиною на землі є та, що жене розгромлених ворогів, грабує їхнє добро, скаче на їхніх конях, милується сльозами людей, цілує їхніх дружин і дочок».
— Так може говорити тільки розбійник...
— Коран теж говорить: «Меч є ключ до неба: одна краплина крові, пролита за боже діло, більше вгодна господові, ніж два місяці посту й молитви».
— То вбийте мене — можете сто літ не ноститися й не молитися.
Селім насмішкувато подивився на Галю.
— Ех, Галія, Галія, ти забуваєш, що ти вже туркеня. Віддамо тебе за якогось агу чи візира...
— Продасте, а не віддасте, — в очах у

читати