Завантажити

таки бачив, ще до Запоріжжя. І голос його чув... Знайомий-знайомий голос...

На отаманській чайці сиділи, накрившись старим вітрилом, Олександр, Недайборщ і Петрунін. Петро Скрипник перевіряв за допомогою квадранта місцезнаходження флотилії. Відхилив заслону, світло від свічок упало на море.
— Як там у тебе справи? — пі'двівши голову від карти, сказав Олександр.
— Ідемо точно-точнісінько. За годину будемо біля берега. Єфтимій Петрунін погладив бороду і засміявся:
— Чудеса та й годі! Серед моря ідемо, верст ніхто тут не лічив, а він знає, де ми й що ми...
— Ну, це ще не чудеса, Єфтимію, — повернувся Олександр до Петруніна. — Отже, з богом! Бажаю успіху на березі. З тобою йдуть п'ять чайок з лівого крила. З правого боку виходять на берег ще п'ять чайок разом з твоїми. А ми — просто на порт...
Вони вибралися з шатра. Стали обличчям до півдня. Десь там має бути Трапезонт.
На небо викочувався місяць — великий, важкий, мов велетенська червоняста куля.
— Гармати в порядку? — запитав Олександр у Недайборща, що теж вийшов з шатра.
— А що з ними станеться?
До борту чайки підпливла лодія. Петрунін потис руки, поцілувався з Олександром, Петром та Карпом й поліз в своє судно. І вже за хвилину почувся над морем його владний голос: Єфтимій давав перед наступним боєм останні розпорядження...

З темряви виплив Трапезонт. Запорожці поопускали вітрила й поклали на дно щогли, щоб якомога ближче підійти непоміченими до турецьких галер, що стоять у порту. Клюсик, лежачи на носі чайки, пошепки лічить:
— Уна, діє, тріа147... Знову галери... Це вже п'ять, шість...
А то що за диво таке?
Праворуч стояла справжня громада. Здавалося, що то острів, а на острові — палац. Але ні, то була велетенська галера.
— Йдемо на цю галеру, — сказав Клюсик. — Гармати набиті? Так? Щоб жодного звуку... Усі мовчки робили своє діло. Сяяв місяць, вибравшись уже на чверть неба. Велетенська галера стояла, опустивши в воду весла. На палубі — ні душі.
«Сплять, чи що? — подумав Клюсик. — Еге, видно, міцно сплять».
Але щось не подобався йому такий спокій.
Ближче, ближче... Молодці хлопці, тихо горнуть і швидко. За Клюсиковою чайкою пливе ще кілька. Тихо-тихо... Цікаво, хто першим зробить постріл?
Ось галера вже закрила собою півнеба...
— Хлопці, якщо вони всі сплять, то йдемо на абордаж, — шепоче Клюсик. І чує, як далі передають козаки один одному:
— Якщо сплять, то — на абордаж... І тут Клюсик раптом помічає якісь дивні кілки на галері. і ті кілки повертають за чайкою.
Клюсикові миттю пересохло в горлі. «Мушкети!» — тут же здогадався він. — «Щоб тебе чорти із'їли!»
Що ж робити?.. Як то — що робити? Стріляти з гармат в упор. І — з мушкетів та карабінів... І маневр...
— Хлопці, хутко горни назад! — півголосом встигає наказати Клюсик.
Занімілу тишу роздирає хряскіт мушкетного залпу. Град свинцю сипле перед самим носом чайки. Встигли-таки пригальмувати! Молодці!
— Бий з гармат! — гукає Клюсик. Ось уже біжать вогники по ґнотах... Гримнуло... Все пойнялося димом...
— Перезаряджай!
Вовтузяться козаки біля гармат...
— Стріляй! — нетерпеливиться Клюсикові.
Щось димиться, куриться, нарешті одна гармата незграбно випльовує ядро в воду.
— Що там таке сталося? — скажено гукає Клюсик. — Чому не стріляєте?
— Порох...
— Що з порохом?
— Мокрий, чорти б його забрали! Зрада!
— Зрада! Зрада! — залунало й на інших чайках. — Мокрий порох!
— Хлопці, назад! — одчайдушне кричить Клюсик. Та чайку настигає другий залп з галери. Хтось з козаків зойкає.
— Горни назад! — волає Клюсик.
Чайка відходить назад. Навздогін їй летять кулі, вони падають у море, не завдаючи козакам шкоди.
Потім на галері лунає розкотистий грім. Це б'ють турецькі гармати. Ядра пролетіли десь ізбоку.
— Відходь, хлопці, відходь! — мало не плачучи, кричить Клюсик. — Отже ж біда яка!..
Вся бухта мов чекала перших пострілів. Ожили гармати на галерах, заворушилося на березі, шум і гам знявся у місті. Козаки й донці, що мали висадитися на берег з лівого боку, зустріли сильний опір турків. Та їх ніщо не могло спинити. Вони стрибали з човнів просто в хвилі й бігли на берег, рубаючи шаблюками направо й наліво.
Ціла орта яничарів була вибита десь за півгодини. Ніхто з них не відступив — усі лягли під ноги козакам.
— Вперед! До кишел! — гукнув Єфтимій Петрунін. — Усе, що по дорозі, — пали! Хай буде переполох!
І от уже запалали яничарські казарми. Загорілися будинки, піднялося полум'я над Трапезонтом.
і з правого боку спалахнуло. Там теж висадилися козаки й донці. Галас з усіх боків, крики розпачу... Прийшла біда в Трапезонт. І привів її не якийсь заброда-чужинець, а син султана й трапезонтської гречанки Єлени — Ях'я-Олександр.
В палаці

читати