Завантажити

на галері. Робота тяжка. Сидимо ми по п'ять душ на лаві, тримаємося за одне весло, горнемо без кінця. Ногу прикували до ланцюга під лавкою, а коли галера йде у відкрите море, то ще й наплічники такі одягають — залізні кола. Шкіра на тілі від поту горить, як у смаленого вепра.
Асан Касапчі зітхнув.
— Пропадаю я на галерах, а надії на те, що викуплять з цієї неволі агарянської, немає. Ото греби, поки здохнеш. Погріб я отак з рік — із мене тільки шкіра та кості лишилися. Другий рік іде... Ще гірше... Якось наглядач став бити особливо ретельно, я кинувся на нього, та ланцюг не пускає. Мене страшенно відлупили та ще й вирішили стратити — повісити на щоглі. Вивели мене на це, значить, діло, прощаюся я з життям, аж тут думка одна в голову прийшла: як помирати, так весело. Дай-но, думаю, перевернуся в турецьку віру, хай мене після того вішають. Хоч на одного басурмана менше стане... То й кажу: хочу бути турком, мусульманином! Зашушукалися турки, побігли до капітана нашої галери. А він сам з потурмаків — твій земляк, Іллях... І не стало на світі Андрія Сомова, сина Василевого, а став потурмак Асан.
Не повісили мене, а привезли на берег, з великою радістю водили по вулицях, з музикою, з громом. Живу я турком рік, другий, третій. Займаюся своїми справами ремісницькими. Маю добрі прибутки. Та от якось лягаю спати, а мені моя Волга сниться. І передзвін церков нижегородських. І рідна мова, і рідні люди... І так же погано мені стало, що далі нікуди. Став я помаленьку пити горілку. А коран це забороняє. Так, мабуть, аллах мене за це й покарав. Була якось бійка на вулиці, я в неї встряв, от хтось мене по оку і врізав... Я до лікарів бігав, гроші великі платив. Око вони мені врятували, та на нім більмо наросло. От як хоч, так і живи!.. А в мене ж робота така, що там око — найперше діло... Стали мої справи гірше йти, став я біднішати... Якось зайшов я в мечеть, та так задумався про своє нещастя, що замість молитися, плюнув спересердя на підлогу. А це — гріх страшний. Що знялося в мечеті! Кинулись усі до мене. А я згадав наші кулачні бої на Волзі — та як заходився усіх — у мечеті! — молотити. Схопили мене та й відправили на галери знову. Отам я й познайомився з Аметом Киримли. А потім під час бою наша галера вийшла в море — в погоню за козаками, які зробили напад на Стамбул. Та, поспішаючи, не встигли наплічники на нас поодягати. Не до того було. Наша галера налетіла на козацьку чайку, затопила її, але кілька козаків встигло вчепитися за щось там таке і пробратися на галеру. А діло було вночі, під час бурі. Козаки залізли до нас, убили наглядача, забрали в нього ключі від ланцюгів. Ми тут же визволилися. І потім кинулися на ворога. Забрали галеру в свої руки, а козака Недайборща своїм капудан-агою поставили...
Коні спускалися до моря. Пан Сулятицький дивився на довгі вали хвиль, на далекий мис, що ніби розпливався в повітрі...
— Ну, а коли ж додому, в Московію повернетесь? — спитав пан Сулятицький.
Асан Касапчі відповів не одразу. Він зітхнув, відкашлявся.
— Не знаю. Тут таке діло. Перед богом християнським я немало нагрішив. І призвичаївся вже до віри Мухаммеда...
— А Волга ж як?
— Сниться... Мабуть-таки втечу додому, але не сьогодні й не взавтра. Та й Амету Киримли потрібна моя допомога. Вони їхали вже дві години, а Кафи ще не було видно.
Пан Адамек мовчав, скільки з ним пан Славек не намагався розпочати розмову.
Нарешті вершники вибрались на гору й побачили внизу велике місто з фортечними мурами і вежами, з брамами, ровами, бійницями. Покручені вулички були подібні до коридорів у легендарному Лабіринті, червоні черепичні дахи виблискували на сонці, то тут, то там сіріли дерева, ще не вкриті зеленню. У порту стояло кілька суден, маленькі човни снували між ними...
І море — синє-синє...
— Кефе, — промовив по-турецьки Асан Касапчі. Вітер з моря віяв йому в лице, дим з люльки летів кудись назад, до Кара-Дагу.
— Тепер так, — сказав він. — Ви їдете вниз, до найближчої од нас брами. Говорите, хто ви і що ви. Вас пропускають. Ну, а далі дієте, як належить... Потім, якщо буде відповідь, ви їдете назад. Якщо не буде відповіді — теж їдете. Ми ж тримаємо ваших товаришів. Я вас чекатиму за оцією горою. Добре?
— Добре, — сказав пан Сулятицький.
— Гаразд, — пробурчав пан Адамек.

* * *

Через три дні пан Славек і пан Адамек виїздили з Кафи. З тяжким рипом розчинилися ворота, загримотів на ланцюгах міст.
Пан Сулятицький згадував свої розмови з бейлер-беєм та яничар-баші. Він віддав листа Гаспероні, докладно розповів туркам про те, як готувалися козаки до походу, скільки набрали харчу та набоїв — про все це він знав зі слів сеньйора Гаспероні. Бейлер-бей особливо розпитував про зовнішність та манери Олександра-Ях'ї, про його тілохранителів, цікавився, чи не збирається самозванець напасти на Кафу. Пан Сулятицький, подумавши, відповів, що така можливість, очевидно, виключена,

читати