Завантажити

Семигени, Коритки, Косачі, Гриби немовби оживали... немовби вони направду лежали рядами з крісами напоготові, чекаючи команди рушати до бою; ми, одначе, до бою їх не кликали, не тривожили їх сну, це вони самі, стрільці й четарі, йшли за нами слідом і тривожили наші душі, запитуючи мовчки: «Чом про нас забуваєте, братове? Боїтеся? Чим ми перед вами й вашим часом завинили? Тим, що хотіли України вільної, не притоптаної чужим чоботом держави. То ви тепер важите на терезах, яка Україна краща — синьо-жовта чи червона, і кожний з вас знає теж, що ніякої, навіть червоної України нема, є тільки Москва і Москва... а ми тоді не вміли важити, не мали часу фальшивити, ми просто стояли за Україну на цих горбах проти ворога і за неї вмерли».
— Хіба тут у дев'ятнадцятому проходила лінія фронту між українською та польською арміями? Були великі бої? — спитав мене Бережан.
Я показав йому на горби, що обступали здалека Страдчу долину.
— Там дотепер попід лісом можна побачити старі окопи, що їх тут називають «дикунками». Я вам покажу, якщо будете мати час завтра або ж післязавтра, — сказав я. — Це вже, Майстре, не легенда про отця Данила, це чиста і правдива історія. В селі ще є люди, які пам'ятають, як стрільці вмирали, маючи в ладунках по п'ять набоїв, і як їх ховали.
— У Страдчій долині, — промовив задумливо Бережан, — не відаєш, де кінчається легенда, а де починається чиста, як ви кажете, історія. Зрощено все... кореневища глибокі.
— Зате дійсність наша починається, до речі, он там на старому валі, де край стрілецького кладовища. В останньому ряді могил з шести залишилась одна, п'ять зруйновано, зрівняно із землею. Лопухи тепер на цьому місці, кропива. Ходімте, покажу, — запропонував я.
Він піднявся слідом за мною на вал. Могила хорунжого Дмитра Климишина вибігла над саму річку... і тут хорунжий самотньо застиг, і не знати, чи був він очарований пшеничним полем, що розкинулося перед ним, чи наздогнала й вцілила в нього польська куля.
— Хто ж той ряд могильний порушив, розкопав і затоптав, а хрести, певно, розтовк на порох? — спитав мене суворо Бережан. З його обличчя, зблідлого й нахмуреного, я прочитав осуд: «Чом ти, ключар коло Святого Духа, не оберіг ці могили? Чи ти бодай переписав прізвища із зниклих хрестів?»
— Це було ще до мене... я ще був просто вчитель, штатна одиниця районе по імені Ключар, — боронився я. — Щодо руйнування стрілецьких могил, то, думаю, існує таємна вказівка з району чи з області: поступово могили розкопувати. Поступово. Одну за одною. Непомітно. Щоб устигли виростати лопухи й вкорінювалася на їх місці кропива. Хіба ви цього не знали... це для вас, Майстре, новина? — запитав я й розізлився. — Ви ось запитуєте про п'ять зниклих могил і звинувачуєте... я бачу, що звинувачуєте, не відпирайтеся: де я був, чом бодай прізвища полеглих не записав. А вам відомо, що у Львові на Янівському кладовищі бульдозери начальницькі зрили не одну сотню стрілецьких могил... так, розрили, розтоптали, стерли з лиця землі, а надгробними хрестами виклали вулицю, а зверху залили асфальтом? Ви цього не знали? Га? Хоч одне прізвище з тих згладжених ви донесли до своїх дітей... донесли й попросили: запам'ятайте його, того стрільця, який упав за Україну?! — Очевидно, я не мав права кричати на Бережана, але я таки кричав; очевидно, він сам завинив, що викликав вовка з лісу. Втім, кожного разу, коли приходжу на це споганене місце, то виростають у мене псячі вуха і я злюся на підленьких людей, котрі вночі, перебрівши річку, підповзли до могил, як змії, і заходилися їх розкидати... землю, певно, розсівали, а хрести понесли з собою в мішках. Хто вони? Скільки їх було? На кожного по могилі?
— Мушу признатися: я не був на Янівському кладовищі поміж стрілецькими могилами, — знітився Бережан. — Як хочете це розцінюйте, але не був. Не мав часу? Відкладав на завтра? Боявся, що хтось із сексотів сфотографує мене й донесе, куди треба? Пояснення, мабуть, можна знайти... пояснення, але не виправдання. Я, правда, чув про львівську вулицю, викладену хрестами. Навіть колись... — він не закінчив, махнув рукою. Довго мовчав, блукаючи поглядом поміж хрестами. — Навіть колись, йдучи цією вулицею, пам'ятаю, подумав: чом не западеться піді мною земля? Чом я не стану посеред вулиці й не закричу на цілий світ: Гей, чого ми такі підлі, що боїмося самих себе, своєї історії, чому топчемося по ній та возимо по ній гній?
— Однак не пустили й пари з вуст. І це так природно. — Ні, я не став його осуджувати. — Це називалося боротися з українським буржуазним націоналізмом. Хто посмів би протиставити себе цій «боротьбі», що була схожа на кам'яну брилу, яка котилася згори й підминала все і вся під себе, кришила на порох? Так було вчора, позавчора, так є сьогодні, хоч Сталіна уже давно нема.
— Але ж страх лишився... страх! — аж простогнав Бережан. — Сталін смертний, а страх незнищимий. — Бережан знову запалив люльку; він ковтав дим, кашляв і знову ковтав, і виглядало збоку,

читати