Завантажити

що він димом тамує страх. Я так подумав. — Знаю по собі: видавлюю з себе страхопудство, вичавлюю, як гній з болячки, інколи здається, що я уже вільний від нього, що його нема, а він раптом показує роги і б'є тебе копитами в груди. І ти мертвієш. — Він розвів руками й подивився на мене благальне, немовби прошучи: «Ну, не суди мене, грішного, сам знаю свої гріхи. Каюся, очищаюся од них і знову грішу».
— Я ось перестав боятися, — вихопилося в мене мимоволі. Похвалився? Може, й так, але це була правда. — Це так чудесно жити без страху. Є десь тюрми, табори, настали після Сталіна нові пани, що панують над нами сьогодні, підкрутивши бровиська, але я їх не боюся. І не тому, що я не злочинець, що нічого злого не замишляю проти влади... це само собою зрозуміло. А тому, що я душею розкутий, не залежний від людей і від світу.
Я, певно, переборщив, бо Бережан посміхнувся, гіркота блимнула в кутиках уст, і похитав заперечливо головою.
— Не вірю, що людина може бути не залежною від світу. Навіть ви, який має свої порахунки зі світом, не можете на світ не зважати. Ви обороняєтесь перед цілим світом Страдчою долиною, а Страдча долина боронить вас. Я чомусь впевнений, що ви не кожного, хто припадково заблукає до Святого Духа, водите поміж сумні стрілецькі ряди. Щось не видно тут ні протоптаних стежок, ні китички квітів на котрійсь могилі. Ви мусите рахуватися із світоглядом людини, з її, може, ворожістю до мертвих стрільців, і врешті, мусите рахуватися з її, тієї людини, побоюванням: «А раптом хтось помітить, що я броджу поміж могилами січових стрільців, які хотіли якоїсь України». Ще. мусите також зважати, як на те пішло, на офіційну думку, скажімо, на думку секретаря райкому партії або ж начальника районного кадебе, які припишуть вам пропаганду реакційної націоналістичної романтики. Хіба не так, дорогий мій Ключаре?
Він мав рацію, я поспішив похвалитися повною незалежністю від світу; він легко поклав мене на лопатки, і я не пробував навіть боронитися. Та і як я міг, зрештою, боронитися, коли світ і в заповітній моїй Страдчій долині також копав на мене ями і розставляв сильця. Хіба два роки тому в ніч на Перше листопада, в роковини постання Західно-Української Народної Республіки, в роковини, як колись писалося, Великого Зриву, хтось невідомий не вивісив он на тій калині, що посеред стрілецького кладовища, синьо-жовте полотнище, і по мене першого тоді приїхали з району, бо я Ключар, бо я значений, бо, мовляв, нікому іншому не спало б на думку нагадати Черчену та цілій околиці, що перед війною першого листопада на стрілецькі могили приходили процесії з молебнями, промовами і прапорами? І хоч нічого мені слідчі довести не могли, бо я таки не був причетний до цієї акції, я зрозумів, що кожної хвилини знайшлися б добровільні «свідки», які криво посвідчили б на мене. Це так елементарно — знайти «свідка»...
Вони мене випустили, і я дістав велику науку: ні, Страдча долина не оборонить мене від жорстокого світу, я не зумію од нього втекти, сховатися, він мене підстерігає на кожному кроці.
То пощо тут вихвалявся про свою незалежність од світу? Я сплутав духовну свободу з незалежністю від обставин; обставини, як відомо, бувають вище нас.
— Лишім про це... про страх, про свободу від світу взагалі, — промовив Бережан. — Навіть чернець, котрий присвятив себе вищій ідеї, не свобідний од світу у своїй келії, і через те Тіло своє зсинцьо-вує канчуком. Ми пов'язані з світом тисячами ниток. То лише молодим і наївним ідеалістам здається, що вони птахи небесні, котрі живляться Божою росою і насолоджуються ангельським співом. Тому я вас запитую, Ключаре: який може бути ангельський спів, коли хтось, навчений спеціально, чи заляканий, чи зненависнілий, чи з дурощів та із прагнення вислужитися, плазує вночі з рискалем і розкопує могилу, може, свого діда, і хтось його за це хвалить або ж він сам перед собою нічним цим злодійством пишається? А ми мовчимо... а ми боїмося... і ви, Ключарю, теж боїтеся крикнути з розпуки.
Я мовчав; я міг йому заперечити. Але ще не настав час.
 
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН
1
Сьогодні я переступив поріг...
Було каторжно, тяжко перенести свій потворний духовний горб через поріг, щоб потім, мовби враз воскреслий, випрямитися, набратися хоробрості (як, бувало, напровесні в полях зачерпуєш у легені густого й паркого, як молоко, земляного духу... і разом із запахом землі ковтнеш також жменю жайворонкового співу) й скинути з себе тягар багаторічного страху, непевності, незримі, але завжди сутні кайдани собі під ноги... скинути й, стиснувши зуби, потолочити їх на друзки й солодко (аж серце заходиться) слухати, як вони потріскують, репаючись, мов старе череп'я.
...Сьогодні я переступив самого себе.
 
Хочете кинути в мене каменем, звинувативши, що довгі роки блукав по світу з горбом, не помічаючи ні його потворності, ні не відчуваючи його тягару?
Хто перший хоче кинути?
Ти? Він? Вони?

читати