Завантажити

Почекайте! Спершу, ніж мене каменувати, погляньте на себе збоку, власне, зазирніть у власну душу. Після цього, я чомусь упевнений, у вас відпаде охота кинути в мене каменем. Ми всі, а не лише мистці, живемо з горбатими душами; ні, ми, звичайно, не винні у нашій потворності... потворність стала нормою, буденним явищем. Якщо хтось поміж нами ходить без духовного горба, то він дивак або ж каліка. Правда?
Та правдою також є те, що поміж нами живуть герої.
 
Колись наші внуки розповідатимуть своїм дітям бувальщину про те, що за глибокими морями та за високими горами на п'ятій частині світу жила собі й мучилася Земля, яку замкнули на замок. Найстрашніше, що мешканці цієї Землі навіть гордилися своїми замками, бо звикли до мовчання, до покори, до страху, до фуфайки засмальцьованої, до кирзаків.
Правнук, слухаючи бувальщину, спитає:
— То правда, що в них були згорбатілі душі?
 
Знаєте, чого я боюся?
Боюся, що мій правнук нічого цього не спитає; я боюся, що й він звикне до згорбатілих душ.
 
Я вірую у тайни.
Є таємні знаки на землі й на небі, на кожному з нас.
Я переконаний: і тайна у тому, що мій старий вчитель реставраторського мистецтва Петро Степанович Грицай скерував Данила Вербеня з Черченя якраз до мене. Бо хіба мало у Львові знавців стародавнього живопису? Він міг порекомендувати іншого, не я один у нього вчився.
Є тайна в нашій із Вербенем мандрівці зі Львова до Черченя; все, що відкривалося мені, — розгойдані на горбах і в долинах поля і ліси, цікаві витрішкуваті хати в садках, сіра нудна стрічка асфальтованого гостинця, зустрічні здиблені, немов бики, вантажні автомобілі, жінка на сінокосі з косою над Золотою Липою, запах скошеної трави — усе увібрало в собі тайну, перед якою я стояв, як перед кованими дверима, прагнучи її розгадати і водночас — я знав це достеменно — було мені й шкода, якби раптом я тую тайну розгадав. Щось би я втратив у душі від цього розгадування; розгадане — це завжди пустеля, на якій, окрім гіркого полину, нічого не росте. Колись, пам'ятаю, в дитинстві, сидячи у верболозах над річкою Унявою, я припадкове підглянув, як роздягалася, щоб скупатися, доросла сусідська дівчина Орися, в яку я був «закоханий». Вона й гадки не мала про моє підглядування, скинула через голову спідницю, потім — сорочку. Голизна тіла мене вразила своєю звичністю, нічого в Орисі не було «аж такого», і в душі я кепкував із парубчаків, які, «просвічуючи» мене, казали, що кожна дівчина — це ціла солодка тайна. А я з-поміж кущів побачив одну дівочу відкритість... ну, груди, ну, чорний кущик нижче живота — і більш нічого.
А може, до тайни треба було дорости, як доростають до карабіна, до чепіг і до пера?
Бо й справді: є тайна в кожному таки слові, є зерно, яке хочу розлущити... і боюся його розлущити.
Є тайна в нашій розмові з Ключарем; на цей раз тайна схожа на срібну рибку, що плаває в прозорому океані наших душ, ми ніколи цієї риби не бачили, ми лише здогадуємося, що вона існує; а може, коли ми туманіємо і дерев'яніємо, обростаємо глеєм, то рибі стає тісно в нашому єстві, і тоді вона б'ється, як у саку, тріпочиться — і будить нас.
Є, очевидно, тайна в моїй сміливості, що я, врешті, переніс свій потворний горб через поріг і потовк його на череп'я: згинь і пропади.
Існує тайна в дрібному різьбленні липового листка, в жовтому суцвітті зела-звіробою і навіть у польоті бджоли... за бджолами, коли вони перелітають з квітки на квітку, прядуться золотисті павутинки; бджоли світ заткали золотистим сяйвом, і тому цілий світ пахне медом.
Слухайте, може, ми самі?..
Одного дня ми відкриваємо, що тайна тайн таїться у нас самих; ми ціле життя шукаємо ключів до самих себе і часто не знаходимо.
А якби знайшли?
 
Я переступив поріг...
І коли ми з Ключарем опинилися в церковці Святого Духа, то перше, що я відчув, — це чиюсь невидиму присутність, чиїсь очі, що споглядали на мене зацікавлено, доброзичливо й водночас насторожено; погляд стріляв у мене із неосяжних глубин а чи з безмірної висоти, він просвічував мене наскрізь, і душа моя стояла перед ним оголена, як перед Христом на Страшному суді.
Круглий невеликий храм, званий серед спеціалістів ротондою, будівлею у наших краях рідкісною, вражав суворою простотою. Грубезні його стіни, муровані з кам'яних блоків, були, окрім північної округлої стіни, необштукатурені, а тільки побілені вапном;
і хоч вапно давно посіріло й стіни були схожі на напнуті вітрила із згріб-ного полотна, вони, проте, мали охайний вигляд. Різьблені «царські врата», їх позолочений виноград, що полущився від часу, були розчинені навстіж, і здавалося, що із-за престола ось-ось тяжко видибає ігумен Данило й привітає нас у своєму храмі, і гордо скаже, що в Святому Дусі нічого не змінилося: так само на «царських вратах» росте й плодоносить виноград; так само хмуриться, немов брова святого, почорнілий іконостас; так

читати