Завантажити

само долівка, що викладена каменями-ріняками, вишіптує, повторює кожний людський крок (і кроки людські злітають високо під баню, як голуби); так само, як із самого початку постання храму, тут пахне сухим житнім полем, що проситься під серп. Нема тут ні сирої затхлості, ні спертого смороду застарілого людського поту й воску; нема тут безлічі вишиваних рушників, що поробилися модними в теперішніх церквах, не провели сюди також електрику й парове опалення. Панував у храмі прадавній Бог.
Мене вабила північна округла стіна, я вже бачив на ній мальовидло Страстей Господніх... я здалека бачив, що мальовидло на цілу стіну потріскалося, фарба поскручувалася в спіралі, одначе я не відразу кинувся до стіни, до цього мальовидла, задля яких власне приїхав у Черчен, щось мене неначе притримувало біля дверей, не давало зробити ні кроку, чиєсь око пантрувало за мною.
Чиєсь?
Очевидно, це душа моя, оголена й чутлива, споглядала сама за собою... споглядала і бачила, як у дзеркалі, підтоптаного чолов'ягу спортивного типу, який розгублено, а то й злякано озирався по церковці.
Наляканого?
Попервах я собі не признавався, що страх ударив мене, як батогом, несподівано й підступно в ту ж саму хвилину, коли церковні двері відчинилися і ми з Ключарем переступили поріг; я ще себе обдурював, що це, може, не страх, не осторога навіть, а тільки хвилювання перед важливістю роботи, яка мене очікувала; коли ж побачив площину мальовидла десь метрів три на три, то, може, злякався лише обсягу, а не змісту роботи — так я себе потішав.
Поступово потіха моя блідла, миналася, не міг я далі сам від себе загулюватися брехнею, а правда ж була гірка: я злякався єфрейторів, про яких ми з Ключарем, тюпаючи цвинтарем, щойно розмовляли. До того, поки церковні двері не були відчинені, єфрейторів можна було не боятися, вони сиділи в Рогачі, у Львові, Києві чи ще десь, я до них протерся, був слухняним, бунтував тільки сам на сам-у майстерні або ж ще часом у кав'ярні з двома-трьома приятелями, в бесіді з якими не виважував слова. І ще котив біду на єфрейторів у розмовах із Петром Степановичем Грицаєм. І більше, мабуть, ніхто не чув мого сміхотворного, шепітливого бунту.
П-с-с! (Палець на губах).
Ось тільки в розмові з Ключарем дав собі волю, перед ним дивним чином я нічим не таївся, і навіть не знаю, чим це пояснити; чи таке уже тут повітря, такий настрій панує у Страдчій долині, чи тут заблукана людина скидає з себе одежі, зіткані з олжі й призначені для світу й для єфрейторів, і стає сама собою?
Та одна річ розмова, якісь слова, думки, речитатив, білий вірш, якісь зітхання, чиста сльоза — чим це загрожує єфрейторам? Зовсім інша річ — розчищена, явлена світові фреска, на якій зображено... ні, я не знаю, я ще довго не буду знати, що на тій фресці під штукатуркою і новим мальовидлом зображено, але я здогадуюсь, що воно дуже важливе... якась особлива тема, якась небезпечна, бо марно її зненавиділи і хтось (тогочасний єфрейтор?) наказав осліпити її вапном і затулити уста й по новій штукатурці намалювати щось дуже безпечне, звичне, оці Страсті Господні. Новина про таємничу фреску покотиться селами, цілим Опіллям, люди згадають, що колись вони приходили до Козацької та до стрілецьких могил на прощу, з корогвами, з співами, щоб тут купно помолитися за Україну, щоб постояти під склепінням Святого Духа... постояти й зачерпнути чогось. Те «чогось» не мало імені, не кожний міг пояснити, чи це дух, чи сила, чи каяття, чи прозріння, чи причастя, але досить того, що після Страдчої долини починала себе людина запитувати: «Хто єсьм?»
А якщо тепер потечуть людські ріки до Страдчої долини?
А якщо сьогодні почнуть себе запитувати: хто вони, чиї діти?
То що станеться? Повстануть супроти єфрейторів? І єфрейтори звинуватять мене у всіх смертних гріхах? Не знаю, не можу уявити, що можуть вчинити зі мною єфрейтори, але вони здатні на найчорніше зло. Замкнуть мені доступ до виставок? До поплатних замовлень?
Викинуть мене зі Спілки художників? Вирвуть із моїх рук пензель і розтопчуть мій талант? Ну, припустимо, останнього не зроблять, бо тут вони безсилі, талант і пензель завжди при мені... хоч не явлений людям талант, задушений, обснований павутиною, загнаний у сирі катакомби, де нема сонця і неба, поступово завмирає, корінець за корінцем його всихає, аж поки не облетить останній листок.
А якщо я не здамся? Якщо буду боротися... буду боротися з підлістю, із забуттям, із знеславою, із жінчиними наріканнями на убоге життя і, може, з її ненавистю, і, незважаючи ні на що, буду малювати... буду малювати в катакомбах, а колись, як вигибнуть єфрейтори, мій правнук прийде в підземелля, відчинить скриню, де складу свої полотна, і здивується яскравості, чистоті моїх фарб і незнищимості мого духа. І тоді воздадуть мені належне... воздадуть після пережитого, після терпіння, після смерті...
Чи я готовий до катакомб?
Чи я готовий?..
До мене підступив страх.

читати