Завантажити

і вихваляв небіжчика за чесне служіння партії і народу. На надгробку на чорній мармуровій дошці вирізьбили його ж, поетові-таки слова: «Помру я на посту, оспівуючи любов, і перо моє не заржавіє...»
Тепер приходять колеги на його могилу в річниці смерті, з жалості чи із службового обов'язку кладуть в'язочку квітів, читають епітафію, що теж, власне, є брехнею: не було в поета ніякого поста, у газетних віршиках і віршованих фейлетонах ніякі духовні скарби він не стеріг, це була, так би мовити, «ідеологічна зброя», яку він примусово кував, оплачуючи право ходити попід руку з садовим богом, із Паном, котрий узимку спав у дупластій груші, а весною виціловував кожну яблуню, й вони рожевіли від його дотиків.
Осіннього дня я застав біля його могили незнайому дівчину: була дівчина висока, чорнява, у розпущених косах заплуталося струшене першим морозцем хрещате ясенове листя. Вона принесла поетові букетик пізніх айстр; квіти палахкотіли на чорному мармурі, як жменя полум'я; од цієї жменьки вогню похмуре низьке склепіння цвинтарного дня ставало вищим і теплішим.
І шибнула мені в голову думка: слухайте, це прийшла до поета його перша любов, оспівана у віршах й безслідно втоплена у сибірських дебрях... була й нема, і нема кому за її душу помолитися. То, певно, вона прийшла до нього за молитвою і за свічечкою і ще, може, за тихим смутним віршем про їх перший поцілунок?
Я знав, що фантазую, дівчина була реальною, як цей сплющений під сірим склепінням неба осінній день. А все ж я спитав:
— Ви любили цього поета?
Вона круто повернулася до мене гострими грудьми (плащ майнув, як чорне крило) й сипнула іскрами розгніваних очей.
— За що його любити, пане? За брудні пасквілі на тих, що хотіли волі Україні? Чи за оди Сталіну?
Вона свердлила мене очиськами, а слова свої немовби відкушувала зубами. І була вона впевнена в своїх судженнях.
— Любити... не любити, то справа така, — я чомусь узявся покійного поета боронити. — Були в нього й інші вірші, повні смутку, любові і надії... він постійно писав про дівчину, яку колись любив.
— То чого ж мусив себе зраджувати? — запитувала незнайомка.
Що мав їй відповісти? Що існують подолюки?
— Таке життя... такі умови в суспільстві. — Втім, я не мав бажання з нею сперечатися. Та й про що сперечатися? Хіба вона не мала рації, запитуючи наївно: Пощо себе зраджувати?
Я мало не скрикнув із розпачу, що нахлинув на мене, як пекучий сірчаний дощ, і дівчина, певно, помітила на моєму лиці гримасу болю, бо посміхнулася. Але не змилосердилася. Сказала:
— Ви що, приятель цього трубадура? — показала пальчиком на могилу. — Ви теж себе зраджували? Мені вас жаль, пане. Бо не знаю, чи вам колись принесуть на могилу букет айстр, як я оце принесла Плетунові... принесла як знак вдячності за те, що він умер.
Десь ударив грім?
Десь розчахнувся старий цвинтарний клен?
Чи запалася поетова могила?
Дівчині було байдуже, що б там не сталося, хай би навіть розкололася земля. Навіть не оглянулася. Пішла. В чорному широкому плащі, в чорних на низеньких обцасиках чобітках... чорне волосся куйовдив вітер.
Коли ж стихли її кроки в шумовині опалого листя, я запізніло пожалів, що не кинув за нею знак хреста, як колись старі люди відхрещувалися від злої сили. Правда, я не знав, чи дівчина означала добро, чи навпаки — зло, лихо, я тільки знав, що не мала вона милосердя ні до мертвих, ні до живих. Така собі максималістська особа. На тобі, поете, квітку за те, що ти вмер. Ні більше, ні менше...
А може, так і треба? Чому вона повинна повестися інакше? Хто кому забороняє зневажувати навіть мертвих? Хоч якщо душа м'яка і добра, то невже для заблуканого поета не знайде краплини прощення, свічечки маленької полум'я?
Чи мертвому багато треба?
Я чомусь ждав, що дівчина в чорному плащі повернеться і промовить: каюся. Скорий суд — неправий суд; та й на цьому судилищі не було дано слово поетові, щоб оборонявся, щоб прочитав вірш про садового бога, з яким ходив поміж яблунями попід руку, й про Дарку, яку ніяк не міг докликатися з сибірської глушини.
Не міг докликатися колись...
А нині, прибравши образ дівчини у чорному плащі, її душа приблукала з далекої далини.
То це був її суд над поетом?
Свят! Свят!
Сутеніло на цвинтарі; на чорному мармурі догоряли айстри, і я боявся до них доторкнутися, щоб не обпекли.
 
3
Коли я хотів відпочити душею, втекти від щоденного дріб'язку й начебто серйозних «творчих задумів», тоді вішав на дверях майстерні кусень картону, написавши на ньому: «Мене сьогодні у Львові нема». Це означало, що ніхто ні з друзів, ні будь-яке начальство, навіть рідна дружина не мали права мене турбувати. Хтось на тому картоні дотепно дописав фломастером: «Його не тільки нема вдома, його нема в цілому світі».
Ніхто, звичайно, не допитувався, що таке «таємниче» і «надгеніальне» вимальовує

читати