Завантажити

Маріє, звідки я тебе знаю, хто ти й звідки?»)
Марія, мовби зіткана з світла й мряки, розтанула в пустелі, зникла, Бережан не встиг й спитати, чому саме його, мистця, а не, скажімо, воїна обрала для розмов з отцем Данилом, невже мистець відповідальні-ший за майбутнє, ніж людина зі зброєю?
Отець Данило лежав хрестом на кам'яній долівці келії перед образом Спаса; кволий, блідий, як первоцвіт, вогник лампадки ледве осяю-вав обличчя Христа. І Бережан здивувався, що у сірих сутінках виразно розгледів прислонену в кутку до стіни шаблю в позолоченій піхві. Виглядало, що Спас споглядав на шаблю, присвічуючи собі лампадкою, на шаблю власне були звернуті його очі, він, певно, розмірковував, чому Божий чоловік, отець Данило, який з обов'язку ієрейського повинен проповідувати любов і милосердя, бере в руки оружжя і сіє ним смерть. І хотів знати Спас, що власне вимолює у нього чернець, лежачи на слизькій підлозі вже не одну годину.
Спас начебто за весь час облоги не виходив із Данилової келії й нічого він не знає, що діється навколо.
«Ти ж бо, отче, повсякчасно присутній поміж нас, — промовив Бережан до ченця, піднімаючи його з каміння. — Ти ж бо єсть нашим регіментарем, і відомо тобі, що небагато з-поміж нас лишилося мужів, придатних до бою... хто поранений, хто болящий, хто охлялий від голоду. І нема куль, нема стріл. І шаблі наші пощербилися. Ляхи про нашу скруту здогадуються, і давно, отже, могли б узяти приступом Святий Дух... а не беруть, чекають, що яблуко саме дозріє і впаде їм на долоню». — «Якщо й вигибнемо до ноги, то однако будемо непокореними, — стояв на своєму ігумен. — І що тобі, Бережане, до того... до наших смертей? Ти ж бо із верхніх світів, із прийдешності?» — таки спитав ігумен Данило, майже слово в слово повторивши передбачене художником. «Як я у прийдешньому відбудуся, коли сьогодні вигинуть жінки й діти?» — відповів Василь Бережан, навчений Марією. Тільки, мабуть, тепер, у цю ж хвилину він зрозумів по-справжньому, чому саме його обрала Марія для розмови з отцем Данилом. Хочеш, пане Василю, народитися в майбутньому, то здолай упертість ігумена.
(Маріє, де ти й хто ти? Стою і волаю: прийди до мене і відхили з обличчя паволоку, най я тебе впізнаю. А може, ти поруч, досить мені простягнути руку — й відчую твоє тепло?»)
«Чом у світах верхніх і нижніх я ходжу поміж компромісами, як поміж навислим камінням... кожної митті каміння може мене розчавити, а я, одначе, протискаюся в кам'яні щілини, обламуючи ребра, і повзу, як вуж, а де — плазую на колінах, а де — я згорблений, а де я випрямляюся на повний зріст і бачу над собою молочну бездну неба. І тоді я себе люблю, випрямленого і гордого. Так, люблю випрямленого... а чом ненавиджу плазуючого? І чи взагалі пасує мистцеві вимацувати поміж гострим камінням щілини, щоб бодай на півкроку посунутися вперед? — катував себе Бережан. — Чом я не такий цілісний, не такий негнучкий, як ось отець Данило?»
Він сам собі не міг відповісти.
Чи остерігався порпатися в собі й висвічувати потаємні, засновані павутинням закутини своєї душі?
Чи нині бракувало йому часу?
А чи настала година сумнівів для іншого? Для отця Данила?
Отець Данило, хлюпаючи по грязюці чобітьми, згорблений, мовби наліг грудьми на чепіги плуга, обходив ранених, які сиділи попід стінами Святого Духа в покривавлених сорочках, задубілі, з погаслими очима; поранені про щось його розпитували, чогось випрошували, аж їм тріскалися губи, а він хилився перед ними, немовби вклонявся їхнім болям, і йшов пріч, все нижче горблячись і все важче переставляючи ноги.
(Маріє, ти живеш у його сумнівах і стражданнях?)
Потім отець Данило увійшов до церкви і уступив поміж жіночі гурти, немов у потолочене ордою зелене жито. Жінки перед ним розступалися, даючи дорогу, а дітлахи, зчорнілі, як обморожене квіття, ховалися перед ним за мамині спідниці.
Жінки його боялися, маслакуватого, неговіркого й затятого; вони його з недавніх пір почали ненавидіти і поміж собою судили за те, що не зміг їх оборонити перед шляхтою і даремно тільки покладали надію на нього, на ковану його монастирську браму і на частокіл... так, сестри, не зміг нас піп оборонити, а тепер він супротивиться, щоб просити в ляхів милосердя, щоб бодай нас із діточками вирятувати з цієї пастки. Йому, ченцеві, байдуже, що діти наші голодні, що пасемо траву й корчимося в судомах і вмираємо. Жіноцтво з-перед кількох днів, осмілівши від горя, розпускало язики все голосніше, і їх кляті слова долітали до заборол, де переважно перебував ігумен поміж повстанцями, що крізь стрільниці пантрували за шляхтою. Чи чув він їх, жінок? Напевно. Та не озирався, немовби жіноча лайка його не обходила, жодне гнівне слово його не ранило, він був заворожений від людського страху, від безнадії, від дріб'язку, навіть від смерті заворожений вищою метою — не впасти перед ворогом на коліна.
Сьогодні, однак, жіноцтво не впізнавало регіментаря, поміж ними мовчки човгав

читати