Завантажити

виростеш. Ключі її були давні, як світ, і діти відповідали неохоче, лише Данилко Гром'як — хлопчисько загонистий, розбишакуватий, знаний у цілому селі за свою пащекуватість, сказав, що коли виросте й коли автомат не буде для нього заважкий, то візьме зброю й піде боронити Україну.
Немов вітер увірвався до задушливого класу...
Немов дощ омив дитячі лиця, бо всі вони весело глянули на Данила; і лише ми з Кожухівською затерпли: що ж воно тепер буде?
— Шо ж ти розумієш під Україною? — спитала Одарка Пилипівна. Спробувала погладити хлопця по голові, але він відхилився. — Конкретно... оту Україну, про яку пише Шевченко: гетьмани, Дніпро, козацькі могили, степи?
— І цю теж, — хитнув патлатою головою Данилко. — Я собі міркую: та Україна, як євангеліє в церкві, котре ксьондз дає усім цілувати... книжка така свята, світиться золотом, знаєте?
— Знаю, — сказала Одарка Пилипівна.
— Для мене Україна... ну, як вам сказати... — і хлопець зам'явся, здавалося, він зараз махне рукою, бо не відшукає потрібного слова, щоб зібрати докупи думку, і ми з Кожухівською переживали за нього:
Ну, Данилку, не завстидай нас. Маєш прецінь язичок гострий. Скажи, як ми тебе вчили.
Скажи...
Скажи, чуєш?!
Він відповів по-своєму, не теленькнула в його відповіді наша шкільна наука, книжкою там не пахло, не було завченої декламації, пози; хлопець шкандибав босим по землі й оббивав об каміння пальці.
— Мої мама — вдовиця, тата на фронті вбило, лишилося поле — п'ять чи шість моргів... а ще маємо на «Дубниках» пасовище й пів-морга лісу... з того грунту мус родині жити, бо звідки інакше... а крім мене, в моєї мами ще двоє, менші, а їсти хочуть, і штанята їм треба купити. І мама кажуть: забирають у нас совіти грунт, сиву кобилу й плуг; і ще будуть розбирати стодоли... видирають нам із рук Україну, бо що інакше — Україна? Та я не хочу... я не дамся... я поле не дам, і стодолу, і плуг. Бо як будемо жити? — Хлопець дивився на стару вчительку допитливо й суворо, начебто від неї залежала доля його України.
— Ти ще нічого не розумієш, ти ще малий, — м'яко відповіла Одарка Пилипівна. — Ось виростеш, і сподобається тобі життя в колективі. Добре тобі поведеться.
— У колгоспі добре жить: десять роблять — сто лежить, — несподівано випалив хлопець десь почуту коломийку. І засміявся, уявляючи, певно, тих, які покотом лежать у холодку. «Пані Віра» із-за спини Одарки Пилипівни махала на нього рукою, мовляв, мовчи, не дурій. А він, мов навмисне, продовжив, але вже без сміху, уже по-дорослому. — Не треба мені підростати, я уже знаю, що то значить робити хліб: і за плугом ходити умію, і заволочую нивку, і беру косу, і худібка взимі на моїй голові. — Він не помітив, як тонко, тремтливо зсукався його голос; хлопець не так гордився хліборобською своєю долею, як розжалобився. Клас притих, лякаючись, що перший розбишака в школі раптом заплаче. Тиша хлопця отямила і він усміхнувся. — Мама наші мені першому насипають у миску страву, першому крають хліб. Примовляють при цьому: ґазді першість належить в усьому. Ох, як смачно їсти свій хліб, не колгоспний, який мені вділять на трудодні. Своє — то і є, прошу вас, Україна. Коби мені автомат...
Одарка Пилипівна, мабуть, запідозрила, що ми з Кожухівською надоумили хлопця й підготували до розмови з нею; вона раз по раз озиралася на нас осуджуюче. І я мусів утрутитися:
— То правда, Одарко Пилипівно, що Данило Гром'як уміє орати і косити... подивіться на його руки. Ціле село посвідчить. Але неправда є, Данилку, що Україна кінчається на межі твого поля. Може, всі наші біди від того, що Україна кінчається на чиїйсь межі... і на чиїйсь межі починається, — поправив я хлопця. — Автомат, про який ти згадав, іще заважкий для тебе. Дітвацтво у тобі брикає.
— Бачите, який ви мудрий, Северине Петровичу, — образився хлопець. — Автомат для мене — заважкий, так, а плуг — якраз добрий? Ну нічого, — я ще виросту! — скрикнув він високим фальцетом. Рудий, пелехатий хлопець, здавалося, спалахнув, як сірник, посеред сірості осіннього дня.
— Вони що, всі в бандерівському дусі виховані... цілі, виходить, сім'ї бандерівські? — спитала Одарка Пилипівна. Данилкова відповідь її збентежила; жінка споглядала на дітей дещо злякано; жінка, вочевидь, уявила, що із-за кожної парти націлений на неї кулемет. — Батьки їх у лісі? Вороги радянської влади?
— Як сказати... хто кому ворог, — відповів я невизначено старій учительці. — Самі поспитайте дітей, де їхні батьки, й чи бандерівські, як ви кажете, у них сім'ї. Переконаєтеся також, що не «бандерівське» мають виховання, — боронив я школярів і, зрештою, самого себе, школу. — Час, обставини, умови, в яких вони виростають — це ті жорна, на яких вижорновується світогляд. Змалку вижорновується, — повторив я.
Вона не відважилася сама рушити поміж партами, щоб розпитати дітей про їхніх татів; я зробив це сам, нічого в дітей не випитуючи; я знав напам'ять усі сільські роди...

читати