Завантажити

впав її син, але вона лише зітхнула й, оглянувшись, крадькома кинула на розбаюрену дорогу знак хреста, й щось прошепотіла...
Просила в Бога прощення за синові гріхи?
Накладала на себе покуту?
Опісля підвела голову й сміливо, відкрито поглянула навколо... поглянула й побачила, що майже ціла вулиця Андрусівка пасла її очима; схилившись на ворота, на штахети й тини, чипіли чоловіки, жінки й навіть дітиська. Ні, ніхто з них не знімав капелюха, не казав «славайсу», не вітався бодай кивком голови... й ніхто не пожалів її зітханням або й сльозою.
Але й ніхто не свиснув навздогін і не викрикнув чогось лихого, й ніхто криво не осміхнувся, не порадів із її горя. Люди в нашому селі позвикали до смертей і навчилися обережності навіть у позирках; людям було, мабуть, цікаво подивитися на жінку, яка породила чубатого енкаведиста... а енкаведиста того вбив несміливий, як осінній досвіток, Михасько Затичка. До того ж жінка була з Великої України; люди, щоправда, ніяк не хотіли мені вірити, що вона з Великої України.
З Великої України?
Не вкладалося їм у головах. Адже знали: більшовики, облавники, енкаведисти, москалі, окупанти, рабівники та руїнники. Не може бути, щоб між нами були хлопці з України.
І Одарка Пилипівна не витримала їхнього мовчазного питання, що стріляло з кожних воріт, з кожного вікна, і з кожної, мабуть, автоматної цівки, потаємно, з-під стріхи, із-за рогу, із-за дерева на неї націленої; вона схилила горду голову й поникло, занурена в минуле, пригадуючи, певно, і ніяк не можучи пригадати ту першу співанку, яку співала малому Сашкові, місила кирзяками грязюку.
Дощ...
Хмари повзли понад самою землею і сільські хати аж поприсідали до землі й змаліли, щоб їх не зачепили, а голі дерева, задихалися в сірій імлі й обливалися студеним потом. Воронячі скрики прилітали з глибин пізньої осені, немов із тамтого світу.
— Тужно у вас, — сказала Одарка Пилипівна. — Ні вітру, ні подиху... якась безпросвітність галицька, якась безвихідність. Тупик. Навіть постріли... стрілянина десь... навіть постріли тонуть у мряці, як у сувоях вати, а кулі розплющуються. — Говорила вона глухо і мляво, прислухаючись до кожного свого слова; голови не піднімала, дивилася під ноги у розвезену твань дороги, а проте йшла, немов сліпа, не оминаючи жодної калюжі.
— Знаєте., я люблю такі дні, — обізвався я. — Люблю вичікувальну тиху пору, коли вмирає осінь і вже на порозі пахне першим снігом. — І це була правда; в такі дні я розчинявся в туманах, у шереху дрібного дощу і в блідому сяйві потонулого у хмарах сонця. Цілий світ і я в тому світі, заплющував натруджені очі й умивався спокоєм, що лився із хмар, із дощу... тим спокоєм, що випаровувався із землі... земля пахла грибами й печеною картоплею. У таку пору я інколи уявляв, що лежу горілиць на возі з сіном, котре ятрить спогадами про минуле літо; віз нікуди не котиться, випряжені з нього коні... завтра ковалі уже підкують коней на «гостро», бо сипле сніг; мороз, як опришок, свисне в пальці; відпочилі коні шарпнуть мого воза і розтрусять сіно... і розтруситься мій спокій. — Й ще тому люблю цю пору, ці тумани, цю стіну непевності, бо кулі, як ви кажете, розплющуються в тумані, котрась з них не долетить до мети і хтось залишиться живим.
Одарка Пилипівна не відповідала; вона думала про щось своє, осібне, її уже не обходила наша галицька безпросвітність й те, що кулі не долітають до тих, яких вони повинні вбити. Котроїсь хвилини я помітив, що жінка приспішила крок, іще приспішила, іще... й мало не побігла, й виглядало збоку, що вона раптом надумала чимдуж утекти, забратися геть з цієї вулиці, на якій загинув її син, щоб позбутися перехресних людських поглядів... позбутися тих очей, що її обсідали, як шершні. Я подумав, що вона втікає від самої себе, від спогадів і, може, від колискової мелодії, яку наспівувала малому Сашкові; у співанці колисковій, певно, молода вчителька вистелювала своєму первісткові барвінком дороги, й мали барвінкові шляхи повести її Сашка у високості, до людяності й мудрості, а дорога однак чомусь збочила, покотилася униз і завела його, озброєного автоматом, у глухе галицьке село, де мусив умерти.
Я пробував уявити себе на її місці: клекотав, мабуть, у її душі вир; у скаламученому вирі злютувалися воєдино ненависть до землі, на якій вбито її сина, і материнський жаль, що Сашко доріс лише до енкаведиста, який розгулював у цьому солом'яному селі з автоматом і утверджував, як він писав додому, щастя і добро... ой, щастя і добро, а де автомат — там смерть, там смерть, там... А ще підсвідоме мучив її сумнів, чи направду можна утверджувати добро силоміць; а ще вона, стара, не знала впевнено, чи колгосп, червоний прапор на сільраді, трудодень, райком і енкаведе, Ленін і Сталін на стіні справді уособлюють добро. Так, варто було в листі до Сашка запитати, чи сам він вірив у добро, скручене в кулю і всаджене в патронник автомата. Ну-ну, цього б вона не написала, не посміла б...

читати