Завантажити

страшно... адже листи перечитують.
А ще в каламутному її вирі метався, як дикий звір у клітці, мимовільний страх, що за нею хтось стежить крізь проріз прицілу карабіна... стежить і палець його дерев'яніє на курку.
Я ледве її наздогнав; я розумів її втечу, і, розуміючи, був готовий оборонити її від куль й від лихого слова, адже, люди добрі, мати не повинна нести хрест за те, що її син зблудив із барвінкової дороги; я був настроєний просто по-людському її заспокоїти, прогнати страх і навіть посумувати, що на її сина передчасно вилито кулю. Та водночас і поруч із співчуттям мене ятрила — і чим далі, тим сильнійше — її філософія про трояке розщеплення людської душі; я не міг їй цього простити; я хотів знати, яка з черги душа провадить її підтюпцем із сільської вулиці... невже вовкулацька... Свят-свят!
Я мисленно перехрестився; я, може, хрестився не так од нечистої сили, як від власного сум'яття й непевності. Шкода, хрест мені не допоміг, в мені поступово кільчилася злість на цю жінку в сірому з солдатської шинелі пальті; так, одна тільки злість мною оволодівала: а таки вона не має права легко втекти від самої себе, від синової смерті й смерті Михася Затички; не має вона права тільки себе вважати скривдженою, є ще кривда Михася Затички; вона, стара учителька, повинна також знати, що існує велика кривда цієї землі, і я думаю, що якраз земля, струми її правічні, вклали в долоню підлітка зброю й стрілили в Сашкові груди; земля не мала сили більше терпіти.
Чи мав я жінці про це говорити і пояснювати?
Чи вона у повноті осягне трагедію моєї землі, яку скроплюють кров'ю, спустошують, як колись татари, набігами-облавами, пожежами, потоптом, ловленням бранців? Чи вона здатна бодай замислитися, чому тутешні хлопці, молоді й не дуже молоді ґазди, покинувши любі серцю чепіги, взялися за зброю? Чи ця інтелігентна начебто особа спроможна бодай краєм ока зазирнути в безодню Божої кари, зісланої на наш народ... Бог поділив нас на «східняків» та «западенців», двох братів зробив ворогами, й вони винищують себе взаємно: один із червоною фаною, другий із синьо-жовтою. Один брат осліп від ненависті до «бандитів», до галичан, які не дають запрягти себе в ярмо... а це ж браття галичани, не ярмо, це мать вашу сяку-таку, щасливе й заможне життя без темної сили землі, яка обернула вас у своїх рабів, це ж буде раювання без експлуатації людини людиною, це вивільнення простого трудівника від церкви й релігії, від забобонів і буржуазної моралі. Наша дорога, браття, веде до комори достатку, яка називається комунізмом: їж — розперізуйся; ми принесли вам ключі від цієї комори, беріть ось золоті ключі й кидайте автомати.
А другий брат, теж осліплений від розпачу, від того, що «східняк» служить Сатані... так, служить, чистить йому копита й розчісує хвіст, трубить у трубку про комунізм і при цьому сам добре знає, що за дверима нема ніякої комори, пустеля там, земля в руїні, а душі людські блукають там у фуфайках і в шинельному сукні, й до небес возвеличують олжу, називаючи її правдою.
Як багато треба сказати Одарці Пилипівні, не маючи певності, що достукаєшся до її серця. Та й чи безпечно?
За селом у колодязі лагідного дня коротко скрикнув кулемет. Йому у відповідь довгою чергою проскрипів автомат; кулемет відгавкувався раз-по-раз, аж поки не вдарила граната. На межі осені й зими спалахнула, як віхоть вівсяної соломи, перестрілка. Тривала на землі війна. Я подумав, що кулі, котрі дірявили лагідну сонну тишу, означали те саме, що я збирався тільки-но втовкмачувати Одарці Пилипівні.
Вона не чула стрілянини; стрілянина її не обходила, жінка втопилася у власному горі й далі втікала від самої себе, розбризкуючи чобітьми калюжі. Аж поки не скінчився мій терпець. Гнів мене душив; я постановив зробити цій жінці боляче; я не мав права на суд, зате я мав право як Михаськів учитель вступитися за нього. Я грубо взяв її за лікоть і спитав... і спитав, чи не бажає вона бодай упівока подивитися на подвір'я, де був колись... де виростав хлопець, що звався Михаськом. Жінка від несподіванки зупинилася й повернула до мене обличчя. Вона не відразу второпала, що власне від неї вимагають; її зір був повернутий у середину самої себе... у власну глибизну... а там, у глибизні, в минулих літах сидить на мураві посеред квіття і гудіння бджіл і вигойдує на клінах русяве дитя молода жінка; навколо її голови ясніє німб, молодиця наспівує щось хлоп'яті, голос її медовий, а з-під вій крапляться сльози.
То було щастя.
Так я собі уявляв у цю хвилину молоду Одарку.
Я, певно, був безцеремонний, і таки був грубий, бо стиснув їй лікоть і зупинив втечу, жінка поверталася у сьогоднішній день і на її продовгастому лиці відбилося роздратування.
— В чьом дело? — спитала по-чужому, наслідуючи опера Ступу, чи кожного, хто прийшов на цю землю з карабіном. — Ради Бога, — смикнулася, — дайте мені спокій. Нічого не хочу бачити.
— То як же поїдете... то як же поїдете на Велику

читати