Завантажити

в плече, й усе вишіптувала: «Я таки не витримаю, не доїду до кінця. Я хочу вмерти...» Я виціловував її сльози, втішав, як міг, Ірина неначе мене й не чула, вона вже була заворожена смертю.
Померла вона серед ночі увісні, я й не чув, коли це сталося, лише вранці помітив, що лежить біля мене нежива... лежала на нарах на боці, притулившись до мене й підклавши під щоку руку. Смерть її була легкою, випросила в Бога таку ласку — на лиці не закарбувалося ні рисочки страждання. Зате для мене прощання з нею було тяжким. Я зашив її тіло в білу верету та ще з трьома чоловіками, коли ешелон зупинився, відніс на «мертвецький склад» — спеціально, очевидно, виділеного на станції приміщення, хліва, збитого з дощок, і поклав поруч інших мерців... багато їх там лежало... багато з них були сиві від морозу, бо діялося це наприкінці листопада на станції Перм-друга. Не було у нас часу наостанку виговорити за її душу «Отченаша», уже останній... і ще своїй Ірині напослідок я мав багато дечого сказати, а може, й огніватися, що залишила мене самого посеред лютої зими й посеред лютого світу, але встиг тільки її поцілувати й перехрестити, бо вартові штрикали дулами автоматів попід ребра: «Бистрєй, сука, на следующей станції тебе тоже в отхожее место отнесут. Встретітєсь на том свєтє»!
Мене чомусь не винесли на наступній станції, і потім теж обминала мене смерть. Та й тепер, коли я вже давно вдома, смерті моєї ще нема, вона, видно, задубіла у вагоні, коли везли мене на Сибір.
Ночами, коли не сплю, часом бачу себе посеред снігів, посеред білої і прозорої ночі, а попри мене повільно, без гуркоту посувався довжелезний ешелон; я знав, що цей ешелон везе у Сибір спецпереселенців, тільки не міг второпати, чому я відстав від нього і чому мене енкаведистська варта не скосила кулеметами, коли я утікав у сніги.
Коли ж мимо мене пропливав останній вагон, я помітив, що за ним шкутильгала по рейках жінка... була жінка згорблена, з палицею в руці... була це жінка з тієї давньої фотографії, яку я вирізав із бистричанської газети влітку сорок першого року; я упізнав її відразу; я навіть щиро здивувався, як це вона, немічна, стара, задибала в глибини більшовицького раю, у білу безголосу пустелю. І тут вона оглянулася... і тут стрілила очима в мене. Я впізнав її. Це була моя Іринка...
 
7
Її звали Одаркою Пилипівною Козаченко; ця стара жінка справді походила з козацького кореня, крита «сімдесятка» її не зігнула й не згорбила; іній сивизни й не торкнувся кіс, які вона укладала на гордо піднятій голові короною, волосся тільки втратило смоляний блиск і трохи пополовіло. Була ростом висока, станом — тонка, підчас розмови мала звичку розмахувати руками; відчувалося, що в житті була замашною і рухливою, такою, що не давала собі плюнути в кашу. Молоді її очі споглядали на світ відкрито й зацікавлено. Лише інколи вона начебто забувала, що на людях повинна триматися гордо й привітно й що світ повинен її цікавити: жінка посеред розмови раптово замовкала, відсторонювалась від дійсності й уся перемінювалася в слух, здавалося, що, сторожко надслуховуючи, вона на когось очікувала. Хтось ніби мав підійти до неї... хтось ішов... щось говорив... якесь слово ловила й не могла зловити, бо мить, як вітер, покотилася світом... і — тихо навкруж. Так тривало декілька хвилин, але й цього короткого часу вистачало, щоб її на чорно опалив сум: голова починала посмикуватися, очі пригасали, обличчя сіріло й видовжувалося, а руки, що їх тримала на колінах, корчилися, в судомах пальці потріскували, як на вогні патиччя.
— То находить на мене, підкрадається, як мряка, або ж ударяє в душу поривно, мов вітер, — виправдовувалася Одарка Пилипівна, коли я їй подав філіжанку води. Вона пила жадібно, зуби цокотіли... — Вітер начебто доносить звідкись... не знаю звідки, голос мого Сашка, його співання. Куди він ходив — завжди наспівував. Бувало й вночі, коли повертався зі степу з оранки (трактористом же був до війни, ви про це знаєте?), то ціла наша вулиця чула, що Сашко Козаченко повертався додому: будив ніч співом. Хтось, пам'ятаю, обурювався, хтось підсміювався... та і я часом співанками тими йому докоряла, а він обіймав мене й сповідався: «Мушу ж я чимсь жити, мамо. Бога нема й молитов ти мене на навчила. До комунізму йдемо, але дорога до нього ще неблизька. Дівчини теж не знайшов — нема кого любити. А душа, мамо, не бубен. Напуваю її співом і милуванням землею, духом землі, що дихає мені в обличчя, коли я орю або ж сію... або ж просто стою посеред степу, як посеред неба». Отак, бувало, говорив мій Сашко. Мав бути з нього великий співак або ж великий хлібороб.
Одарку Пилипівну привіз із райцентру до нашої школи в кабіні військової «полуторки» під охороною цілої ватаги автоматчиків опер-уповноважений Ступа. Я з вікна спостерігав, як він ввічливо — аж було дивно таке бачити — допоміг жінці вийти з кабіни, потім узяв її під руку і завів до моєї директорської канцелярії — вузької, як труна, кімнатчини, в якій заледве

читати