Завантажити

тішилася, що любив землю, що любив пісні: він, певно, отаким розспіваним, щирим і простакуватим парубійком жив у її серці, ми це відчули й зрозуміли з її оповідей; ми це вичитали з сумовитих її очей. Одарка Пилипівна, стоячи коло вікна у моєму кабінеті, напевно таким же добрим і розспіваним бачила його на нашій сільській розмоклій вулиці, чула його кроки, його сміх, і ще, мабуть, почула постріл, посвист кулі, котра вдарила в саме серце синового сміху й синової пісні; вона припала лицем до заплаканого вікна й, певно, уявила, як упав її син, бо схлипнула утробно й, враз отямившись, глянула на нас похмуро... глянула на нас гейби аж принишклих, і спитала глухо:
— То защо ж мого Сашка було тут вбито? Самі ж кажете: був веселий і красивий. Я ще додам: був добрим мій син. І вам, западенцям, жадав добра... ми ж бо вас, братів рідних, визволили з-під фашистів. Сашко писав мені: «Мамо, будую у Западенції нове щасливе життя». А ви в будівничого кулю. Так?
І вже не було в її погляді суму, зблиснув різко подив, змішаний із гнівом; жінка очима нас обпікала: «Гей, та як ви могли визволителя й будівничого нового життя стерти з світу?!»
Ми мовчали, як німе каміння.
Зрештою, я був готовий відповісти, сказати щось гостре, маю пирскуватий характер, але моя Ірина поглядом просила пожаліти бідну жінку, вона ж бо нічого не знає про наших «визволителів»... вона ж бо своєму синові вірила... синові, який писав про свою будівничу місію... і до того ж, чоловіче добрий, хіба ти геть забув... уже твої власні рани порубцювалися... уже ти не пам'ятаєш, як я виплакувала за нашим Романом цілі нночі? Будь милосердним, чоловіче.
Одарка Пилипівна забагла побувати в класах, послухати, як ідуть уроки, поговорити з школяриками; вона не могла поїхати на свою Вкраїну, не пояснивши самій собі: що за люди, оці западенці, котрі вистрілюють своїх доброчинів? Як вони вчать своїх дітей... і на кого вчать? (Господи, невже змалку привчають дітей до автомата?)
Цікавого у нашій школі нічого не було: обшарпані стіни, жолубкувата підлога, довжелезні, ще передвоєнні або ще й з австрійських часів лавки, густо карбовані іменами, хрестиками, а подекуди й сороміцькими словами; обережні вчителі, які повсякчас озираються на задні колеса: вдень інспектор із райвно в супроводі автоматника ревізує школу, то сам Ступа сидить на уроці з кулеметом на грудях, то ще когось дідько принесе, вечір западе — лісові хлопці заходять і запитують: а чого ти, пане вчителю, навчаєш нашу дітвору? Учиш добра? Зла? Підлабузництва? Отруюєш їм душі? Чи обмиваєш їх душі від лепу брехні? Якщо обмиваєш бодай одним словом, то проститься тобі.
А якщо купаєш їх у брехні, то... Свят-свят!!!
Одарка Пилипівна на ніщо в нашій школі не звертала уваги, окрім, мабуть, портретів Шевченка, що висіли в кожному класі, бо навіть зупинилася й притишено мене спитала:
— Чи маєте на це дозвіл?
Я відповів, що Шевченко живе в нашій школі ще з-перед воєнних польських часів, то лише в директорському кабінеті портрети міняються. Влада приходить і відходить, а Шевченко залишається посеред дітей, і хіба потрібно для цього якогось дозволу?
Очевидно, в її школі на Черкащині було інакше, проте, вона нічого не сказала, лише ще раз глипнула на Шевченка, потім ковзнула поглядом на дітлахів — п'ятикласників, які стояли, очікуючи, як це прийнято, дозволу сісти; діти зиркали на неї стривожено, з-підлоба. Одарка Пилипівна напевно відчувала, як її обпікали холодом дитячі очі; діти не чекали нічого доброго від «чужої», вони тривожилися за свою вчительку-«українку» Віру Кожухівську й за свого директора, пам'ятаючи, що після відвідин «чужих» із району чи опера Ступи в школі завжди починалася якась «кампанія» — то примушували записуватися в піонери або й у комсомольці, то готувати свято «Золотого вересня» — золотого возз'єднання, то алярмове скликали батьківські збори й забороняли посилати дітей до церкви і навчати їх молитов, то знову ж примушували школярів розносити по хатах енкаведистські звернення до «учасників бандитських формувань» з ультиматом: виходьте з лісів, зголошуйтесь до органів радянської влади й буде вам усе прощено...
Одарка Пилипівна, яка, зрозуміло, наших дітей не знала й не могла знати, дитячі зирки сприймала виключно на свою адресу; вона внутрішньо протестувала, прокидався в ній педагог. Жінка стояла поруч із «українкою» Вірою Кожухівською, кілька хвилин мовчки споглядала на клас, потім спитала мене:
— Чи можу я, товаришу директор, бодай коротко порозмовляти з дітьми?
— Прошу, — відповів я, — говоріть хоч цілу годину. Ми з Вірою Йосипівною теж залюбки послухаємо. Дозвольте тільки відрекомендувати вас класові, сказати, що ви є вчителькою з Великої України... у вас великий досвід педагогічної праці.
— Власне, як вчитель української словесності, я хотіла б довідатися... це бажання виникло в мене спонтанно: чи справді у вашій школі панує культ Шевченка? А якщо так — то добре це, чи зле? Втім, не у

читати