Завантажити

«Ну, як ти без мене живеш, мій любий?»
Гайдаш тремтячими руками кинув на ніс окуляри, упав грудьми на стіл, довго вдивлявся в портрет, потім тяжко застогнав:
— Ірцю! Моя, ти Іринко.
 
СЕВЕРИН ГАЙДАШ
4
...Ти ось малюєш, сусіде, а я, бігме, не знаю, навіщо погодився тобі позувати, сидячи каменем? Піддався я твоїй просьбі? Цікаво мені подивитися на себе збоку: який я є? Чи тліє в мені надія, що смерть не буде мати наді мною сили, я лишуся в пам'яті моїх учнів, яких я у школі учив розуму, добра й правди? Чи це, сусіде мій упертий, є природним жаданням людини лишитися в пам'яті людській... принаймні в пам'яті людей одного села? Я начебто колись немало потрудився для Горопах, власне, робив усе, що міг робити національне свідомий народний учитель: у «Просвіті» був організатором і режисером аматорських вистав; був диригентом хору, бо грав трохи на скрипці, а хто інший, окрім мене, відкрив би сільським парубкам, дівчатам і поважним ґаздам чар хорового співу; в гуртку «Сільського господаря» — було таке товариство — навчав садити сади, заводити пасіки й плантації трускавок, на мокляках, де росли шуварі, багатьох підговорив викопати саджавки й плекати рибу, за яку жиди у Бистри-чанах платили немалі гроші. Навіть компости робити — й то не обходилося без моїх порад.
Я мусив знати все: історію, фольклор, релігію, народні звичаї, сільську господарку, кооперацію — до мене йшли люди за порадами. А до Ірини, котра кохалася у квітах і травах, приходили недужі, щоб рятувала їх зелом і словом...
Це було моє, якби на теперішній час сказати, громадське навантаження, обов'язок, я був переконаний, і не один раз із цього приводу в'язав ціпи з молодими читальняниками, які прагли в ту ж хвилину «будувати Україну», що Україна — не єгипетська піраміда, яку будували безіменні раби; Україна — храм, котрий повинні будувати національне свідомі будівничі, а не балакучі фанатики. Чому, холєра ясна, ми програли війну з більшовиками у дев'ятнадцятому-двадцятому роках, дарма, що ціла Україна роїлася від селянських повстань, хоч степи й ліси від Херсонщини до Збруча були переповнені повстанчим людом, тисячами тисяч. І всі вони або вгноїли своїм трупом землю, або повезли їх у сибіри, або ж принишкли обеззброєні й розчаровані. Вони, скажу я тобі, були героями, але не були організованими, вміли вмирати, але не вміли практично завойоване закріпити; вони поле засівали, але жито не збирали... збирав хтось інший на обох берегах Збруча.
Може, ти пам'ятаєш, або ж мама тобі переповідала, що до мене в розгар української партизанки нераз приїжджали то партійний секретар із району Бородай, то сам начальник енкаведе Іван Миколайович Пополудень. Обставлять, бувало, подвір'я кулеметами, бо ж навколо кипить казан повстанчої війни, й терпляче ведуть зі мною політичні дискусії. Не всі були в енкаведе та в райкомі люди примітивні, люті, садисти, як, приміром, горопаський опер Ступа (пам'ятаєш цього чолов'ягу, холєра ясна, який з нагайкою в руках та з ручним кулеметом на грудях верхи на коні товкся по селу і «творив» «нове щасливе життя»); ці районні начальники принаймні хотіли собі з'ясувати: не перший рік триває у західних областях громадянська війна з бандерами, як вони казали, воює немала військова сила. Чорний ліс неодноразово бомбардували з літаків, сплели сітку таємних агентів, у селах створили винищувальні «батальйони» стрибків, а подолати, зігнути підпілля в каблук не можемо. В чому тут секрет, Северине Петровичу?
Я сьорбав із ними гербату, і мали ми, окрім гербати, щось міцніше, Ірина моя смажила яєшню... і було неначе б то по-домашньому затишно й водночас, холєра ясна, я почував себе спутаним, зв'язаним і кинутим на вагу: тепер кожне моє слово зважувалося, набирало значення.
— Я звик, товариші начальники, говорити правду... і мене не обходить, чи комусь це подобається, чи ні. Я знаю, що ваш опер Ступа давно на мене гострить клеваки, але брехню ви прочитаєте в газетках, що повстанці, бандерівці тобто — поспіль попівські та куркульські синки, що їм Америка скидає з літаків зброю, радіостанції, мундири й таке інше. А я знаю, що в боївках переважає біднота, середняк. І не за долари вони воюють. Мають ідею,.. а ідею підтримує народ. Усе дуже просто.
— То значить, кожний, хто стрінеться мені на вулиці — дівчина чи дитина, дідо чи молодик, дарма, що вони неозброєні, мені вороги? Мені? Українцеві? Я ж не німецький, не польський окупант, — сердився товариш Бородай. — Я жадаю цій землі, цьому народові, братам добра і щастя... добро й щастя несе на своїх прапорах, а якщо хочете — на своїх багнетах народна радянська влада.
— Виходить, силою, багнетом, автоматом заганяєте народ до раю? — спитав я.
— Що ж вдієш, якщо народ темний... якщо народ не розуміє, — стискав плечима Бородай.
— Чого ж ви віруєте лише в силу, в багнет? — роздумував я. — Може, потрібно переконанням, добротою? Ви напевно знаєте, що мій син Роман був комуністом ще за Польщі, за німців воював у

читати