Завантажити

ви ж Романа виховали. То отже... то отже ви теж винні у своїй біді, ви теж вмурували свою цеглину у цей облудний світ.
Правда, які жорстокі слова? Нащо вони злетілися, як вороння, і б'ють, і б'ють і б'ють клювами старого? Адже я міг вступитися від нього мовчки, забути нашу нелегку бесіду. Бог із ним. Не я йому суддя.
Я злякався, що старий мене вдарить; і він таки замахнувся, але громи його вже відгриміли: він тяжко сів на канапу, обхопив голову руками, а плечі його затремтіли.
Плакав.
І раптом обома руками витер сльози й зиркнув на мене ясно й здивовано:
— То що, холєра ясна, я ще світові завинив? А мо', маєш рацію: таки завинив? — Допитувався тривожно сам у себе і сам над собою творив суд.
Це було наче перше наше порозуміння. Нічого, звичайно, в його житті не змінилося, старий учитель так само мовчкувато маршерував до крамниці за провіантом, і так само переймав на воротях поштарку з газетою, і так само прав свої кальсони й сорочки й розвішував їх, сірі і латані, на дроті. Книжки, які я йому лишив, перекинув через штахети під нашу криницю.
Можна було махнути рукою на ображеного владою старого вчителя, він був принаймні устократ чесніший перед кривдним світом, ніж, приміром, мій інститутський професор Захаров, який відсидів у таборах майже двадцять років і, втішений, що зостався живий та ще й реабілітований, навіть нагороджений якоюсь гам медалькою, обласканий, заново причислений до «старої ленінської гвардії», теревенив нам на своїх лекціях з історії партії, що в нього нема ні краплини образи на паргію, Сталін, мовляв, не знав, що виробляло в країні енкаведе... ну, а крім того, в країні тривала класова боротьба: дрова рубають — тріски летять. Я, мовляв, теж опинився у ролі тріски, але це буває... що ж хочете, товариші студенти, вперше у світі будуємо соціалістичну державу. Шо значить чиєсь життя, хоч би й моє, супроти високої мети.
Він усім простив?
Чи щиро?
Чи ночами не снилась йому Колима?
Чи фальшивив... а сам ночами надслуховував: чи знову по нього не прийшли?
Але не буду судити старого професора, хай він сам себе судить... хай судить за те, що своїми лекціями отруював молоді душі; ми ж училися фальші від нього, від старого покаянника. Він що мав сили старався.
Він?
Ми ж хіба не продовжуємо старатися? Ми... ми ходимо у відьомському завороженому колі й нема з нього виходу.
Нема?
Знаю тільки, що ніхто не має права махнути на Гайдаша рукою.
Другого разу я приніс йому «Апостола», старовинну книгу, яку врятували мої мама, крадькома вихопивши її з вогнища, на якому стрибки спалювали його бібліотеку. Гайдаш й не глянув на мене, він неначе мною гордував, лише простягнув руку — суху, з синіми дрібними жилками й жовтими пальцями від куріння — і взяв важкий фоліант. Лише на мить його обличчя потепліло, а губи затремтіли, ворухнулись...
Одначе стримався; стер із лиця лагідність; «Апостола» не розгорнув, лише зважив його в руках, немовби розходилося йому, скільки старий фоліант має кілограмів, і відразу простягнув його назад. Сказав при цьому:
— Я колись любив читати з крилоса послання апостола Павла. Це була насолода для душі. Я читав... церква повна-повнісінька, і всі слухають... і мені здавалося, що, читаючи «Апостола», я і в церкві продовжую учительську свою роботу, як продовжував її в читальні, в гуртку «Сільського господаря» чи в споживчій кооперації. Я був смішний... я був смішний, бо якось стара Тереня, набожна жінка, по Службі Божій зачепила мене на вулиці й спитала, чи слова в «Апостола» написані золотом... бо звучать вони немовби із золота литі, такі вони не наші, великодні, і падають, і падають вони на людські голови, як та-ляри. Так дзвінко, так дивно, так солодко, пане директоре.
Гайдаш посміхнувся; Гайдаш, очевидно, посміхнувся жінці, якої, мабуть, давно нема на світі.
— Хай вам ця врятована від вогню книга буде пам'яткою про часи, коли ви промовляли до людей не тільки з крилоса у церкві. А скільки книжок розходилося поміж людей з вашої бібліотеки, — я налаштувався на мирний лад, мені на хвилину здалося, що Гайдаш подобрів.
— І що з того, холєра ясна... що з тих книжок, яка користь? Хто пам'ятає про слова — золоті таляри із посланій апостола Павла, які, дарма, що сприймалися лише на слух, як музика, ушляхетнювали душі? Книжки, холєра ясна, «будівничі нового щасливого життя» спалили, а читачі моїх книжок стали. Господи прости, стали стрибками, які допомагали енкаведистам вивозити сусідів на Сибір... стали донощиками енкаведе або ж есбістами з криївок, що теж вішали часом невинних в ім'я України. Ше інші повивчались на педагогів, які бояться на своїх уроках промовити слово «Україна», лише вголос вимовити, лише її згадати; ще інші пишуть в газетках брехливі статейки про «щасливе життя»; а ще інші, як ось ти, сусідський хлопець, малюють доярку із золотою зіркою Героя на грудях, знаючи, що вона, доярка твоя, ніяку героїчну роботу

читати