Завантажити

мимохіть прислухався до стогону, що чорно гуркотів, двигтів під землею, як потоплений дзвін. Мене ні на крапельку не здивувало, що молодий сільський учитель, проскрибо-ваний поет вишукує у музеях відділ стародавнього українського малярства, адже він формувався під впливом Данила Вербеня, а крім того, щоденне спілкування зі Святим Духом залишає в його поетичній душі добрий слід. Зате мене приємно вразило, що Ключар шукає в іконах живої людської душі, її порухів, глибин, адже й старожитні ікони, котрі, звісно, малювалися за певним взірцем, несуть... а таки переважно мають на собі печать духу своїх творців. Сільські богомази з недалекого XIX століття — творці народного іконопису, люди безпретензійні, й то залишали у своїх творіннях самих себе: добродушно-хитруватих святих Миколаїв, наївну вроду сільських Марій, погрозливе кивання пальцем вчителя парафіяльної школи Ісуса Христа, грізних і непідкупних Саваофів — волосних старшин. В одного колекціонера я бачив чималий образ, намальований на полотні й датований 1846 роком, який походить з Надзбруччя: такі образи селяни полюбляли мати в своїх хатах й тому називали «домашніми богами». На полотні зображена сцена покладання тіла Ісуса Христа у гріб. Але що дивно: маляр або не знав, що в Святому Письмі мовиться, що тіло Христове з дозволу Пілата зняли таємний Ісусів учень Иосиф із Арімафеї і Никодим, який приніс для погребения смирну й алое, або ж свідомо створив апокриф. Він по-своєму уявив цю сцену й по-своєму її намалював: Христа кладуть у гріб єрусалимські чотири діви. На них зелений, малиновий, синій і білий хітони... я думаю, що якраз барвисте вбрання у центрі композиції продиктувало художнику намалювати жіночу групу. Я не міг відірвати очей від образу: ні жіноча скорбота, ні свавільне поводження з біблійним сюжетом, ні яскравість фарб не прикували мій зір... вразили чорняві округлі обличчя жінок, великі, завбільшки, як лопати, розплескані руки й босі ноги. Художник, певно, бачив такі руки й ноги у своїх сусідок, які ще тоді ходили на панщину. А я несподівано у постатях єрусалимських дів упізнав теперішніх колгоспниць. Ісус Христос же був схожий на колгоспного фірмана, який вмер раптово у силосній ямі — доконала його каторжна робота — ціла композиція пронизана безвихіддю українського буття.
Ну, зрозуміло, ікони малювали не для веселощів, вони призначалися до самопокаяння, самоочищення, для розмови з Богом та із самим собою: стоїш на колінах перед грізним і добрим водночас Саваофом та із світильником у руках блукаєш у катакомбах власної душі: ніяке зло не повинно там затаїтися перед Господом і перед самим собою.
— Ви можете нагадати мені, — перервав мої роздуми Павло Ключар, — що святі образи призначені для осмислення самого себе. Чи не так? Стою на колінах перед скорбною Матір'ю і думаю, зважую, запитую: хто я єсьм, чи її, Маріїна журба, не означає, що вона журиться не лише долею свого сина, але й також моєю? Де тут до веселощів?
Проте, як мені здається, і наш світський живопис не відзначається вакханалією плотських радощів, як в інших культурах. Згадаймо, що й загальновідомий Козак Мамай, дарма, що сидить під деревом із кобзою в руках, а побіч нього кінь вороний і штоф з оковитою, споглядає на нас сумовито й замислено: не тішить йоіо кінь вороний і зелений штоф...
Та й звідки радість може взятися. Майстре, коли Україна — земля трагедій. У самому слові, в Україні, чую тривожне клекотання дзвонів. Чуєте, Майстре, навіть сьогоднішня ніч, така начебто лінива й тиха, пронизана тривогою. Земля спить... сплять люди, немов каторжани, мертвецьким сном, а тривога, сум, плачі, постріли, смерті, пожежі, зради, байдужість, і духота й сліпота рабська... і пориви героїв розчинені у цьому літеплі ночі... розчинені, як сіль v воді. Скільки буде потрібно пекучої енергії, горіння, щоб випарити з каламуті білу сіль геройсгва.
Ключар надовго замовк. Я теж мовчав; я роздумував над Ключаревими словами; відчувалося, що вони не зродилися оце щойно, поки ми сиділи на призьбі, слова ці були, певно, живлющим чорноземом, із якого проростає його поезія.
Хотілося мені обняти цього милого й мужнього чоловіка, Дон-Кіхота з Черчена. Тільки замість-уявних Сервантесових ворогів чатували на нього вороги справжні. А він їх не боявся.
Інший на його місці, викинутий зі школи, запідозрений у нелояльності, вчитель без роботи, поет із замурованими устами — фактично викинутий з плину життя інтелігентної людини, потонув би в сільському загумінку з численними дрібними клопотами, змирився б із ними і жив би собі приспівуючи, бо ж тоді не мав би він часу прислухатися, чи й серед ночі не клекоче тривожний дзвін. «А якщо й навіть дзвін клекоче, то що? Шо мене обходить? Моя ж хата скраю...»
Ключар не здогадувався, що я, попахкуючи люлькою, кружляю думкою навколо його особи; чим довше триває моя робота в Черчені, тим більше він мені подобається; і хто знає, чи в Черчені я відкриваю середньовічну фреску чи, може, в Черчені з допомогою Ключара і

читати