Завантажити

й кілька курей, на городі за хатою садив картоплю і всяку-ружну городовину. Як узимі, так і вліті ходив у фуфайці та у кирзових чоботях; чоботи були сорок четвертого розміру, а він, проте, довбав ними землю, як солдат на параді, — і в старість Гайдаш увійшов жвавим, гострим, Сибір йому хребет не зламав.
По правді кажучи, я не дуже квапився загощувати до мого колишнього шкільного директора. Стримувала мене його неприступність? Чи боявся, що покаже мені на двері? Або ж боліла мене душа, що не можу полегшити його горе? А ще, певно, було мені соромно, незручно й грішно, що я учився, здобував яке не є мистецьке ім'я, що ось тепер жирую у світі виставок, поїздок на пленер, туристських мандрів, купаюся в радощах реставраційних відкрить, трачу час на довгі суперечки з колегами в душних майстернях за келишком горілки. Ну, нехай не всі, о, далеко не всі дні мої і труди вартують золотих рамців, одначе це було здобуття самого себе. Я розбагатів... принаймні на той час мені здавалося, що душа моя не гола. А першого мого сільського вчителя роздягли до ниточки, пограбували в нього все, що мав дороге, лишивши йому лише самотність, і ось котрий уже рік самотинне блукає старий Гайдаш дорогами, котрі давно поросли споришем, і він, певно, здогадується, що мандри його безцільні, а все ж сподівається, що на котромусь роздоріжжі очікує його Ірина, на другому син Роман.
І знову починається нове коло.
І знову...
І коли я бачу на високому ґанку старого вчителя, задивленого в порожнечу, то знаю, що душа його не мовчить, він кличе і ніяк не докличеться свого сина Романа.
І тоді я теж починаю пошуковувати й докликуватися його сина:
— Гей-гей, Ро-ма-не!!!
Дивовижно, але Роман таки з'являється з мого дитинства: скрипить наша хвіртка, й на стежці я бачу русявого юнака в круглій синій шапочці з маленьким дашком; гімназист простягає мені цілу бляшану коробку цукерок і при цьому смикає за вухо: «Ти чому, козаче, так поволі ростеш?»
Я почуваю себе винним перед старим учителем, що його Роман живе лише в моїй пам'яті; і маю враження, що люди в Горопахах, відколи Гайдаш повернувся з Сибіру й замкнувся в самотині, як у шкаралущі начебто побоюються старого... побоюються і кладуть собі на карб його висилку до білих ведмедів, Романову загибель, Іринину смерть і навіть старечу його самотність.
Без вини люди винні.
Старого, проте, це не обходить — він собі сам; я не один раз спостерігав, як Гайдаш клепав кирзаками серединою вулиці й не бачив й не чув, як люди несли йому назустріч «слава йсу» або ж «добридень», як хилилися на воротях білі ґаздівські голови, а він далі кресав по-вояцькому чоботиськами й мовби потоптував ними людський пошанівок.
До церкви не ходив і до клубу не знав дороги, до сусідів теж не прорубував перелази; лише два рази на тиждень вибирався до магазину по хліб, дешеві цигарки та інший провіант; поштарка, яку перестрівав на хвіртці, приносила йому пенсію та газету «Бистричанську правду» — і на цьому його зв'язки з сільським світом обрубувалися; виглядало, що Гайдаш сідав у човен, відштовхувався від ненависного йому берега й випливав на пустельні не доступні для нікого плеса.
А все ж мої мама послали мене до нього. Котроїсь неділі я поніс йому в'язку книжок. Двері були відчинені. На веранді й у сінях висіли на кілочках снопики сухого зілля — густо пахло польовою дорогою та витовченим громадським пасовищем. Гайдаш лежав горілиць на облізлій цератовій канапі, димів цигаркою і крізь окуляри дивився в стелю. У кімнаті теж розкішно пахло сухим зелом, і навіть тютюновий дим не міг із ним позмагатися. Було тут чисто, але убого: столик круглий, застелений згорненим по краях обрусом, дубовий темний кренене, що стояв, спершись на дві цеглини, бо передні ніжки його були відірвані, й через те здавалося, що старий креденс гейби згорбився; зате два масивні стільці з бильцями розчепірились обіч столика по-газдівському; я упізнавав усі ці речі, які, певно, Гайдаша тут-таки, вдома очікували, бо з його хати оперуповноважений Ступа зробив колгоспну канцелярію; лише ясенові ліжка зі спальні, пам'ятаю, Клим Гуцько, що був у канцелярії «сторожем при телефоні», поколов узимі на дрова.
Двері до сусідніх кімнат були зачинені, старий, вочевидь, мешкав лише в одній кімнаті, а решта, де були кабінет, спальня і вітальня, зоставалися порожніми; вікна він навмисно забив дошками, щоб хата, як і господар, осліпла й оглухла.
Він не відповів на моє вітання. Довго мовчав. Цигарка диміла в його пальцях, як погасла свічка.
— Ти хто? — спитав, не зводивши й поглянути на мене.
— Сусід ваш, — кажу, — Докії Бережанихи син... Василь, — топтався я біля порога, немов школяр (і таки школярем почувався, як колись).
Він хапливо змахнув із носа окуляри, споглядав на мене прищурено, недовірливо; тривали ці оглядини довго, Гайдаш чи то не пригадував мене, не впізнавав, чи не хотів упізнавати; у примружених очах зблискувала неприхована ворожість.

читати