Завантажити

не переробила, і що зірка золота на її цицьці — не золота. Жах! Кого я вчив, і що я вчив, як...
Він таки був невблаганним, цей старий учитель Гайдаш; він судив суворо людей, але й не щадив себе; він впхнув мені під руку «Апостола» й майже силоміць випровадив із хати.
 
3
Після смерті матері якось, переглядав наш простенький родинний архів — татові листи з фронту, похоронку на нього, радянські та німецькі поквітування за зданий контигент зерна, м'яса, картоплі, молока, мамину заяву про вступ до колгоспу — певно, це була перша спроба, яку вона написала, але не віднесла до канцелярії, а вже потім у тій же канцелярії нашкрябала іншу під диктовку опера Ступи. Були в архіві — в паперовій шабатурці — й фотографії, правда, небагато, бо рідко загощав до Горопах мандрівний фотограф. Серед них я звернув увагу на групову світлину: стояли тато мої у вишиваній сорочці, наш сусід директор школи Северин Гайдаш при краватці. Мама мої сиділи в плетеному з лози кріслі з дитям на колінах, певно, це був я. У другому кріслі — такі я бачив на веранді у Гайдаша — сиділа красива білява жінка з розпущеним довгим волоссям; обома руками пригортала до грудей цілий снопище квітів. Усі на світлині були молоді, очевидно, було їм весело позувати перед об'єктивом, бо посміхалися; їх щиру посмішку навіть іржа часу не погризла.
Уже пізніше, здається, я задумав скористатися з цієї фотографії і намалювати портрет директорової дружини; я її добре затямив, її пастельну лагідність, завжди вибачливу посмішку, тендітність і певну млявість рухів; іще малим будучи, я запитував маму, як може «біла директорова» жити з директором, який пирскав, як вогонь. Може, він її б'є...
Мама гладила мою чуприну й посмішковувались з моїх страхів:
«Який ти дурний, Василашку, — казали, — хіба пан директор щось таке може собі дозволити. Він же дітей учить...»
Фотографія і дитячі враження допомогли мені створити образ жінки, яка любить цілий світ; я так задумав і так мені вдалося. Я ніколи цей портрет не виставляв, але колеги, що приходили до майстерні, цокали язиками.
Може, вдався мені цей портрет зовсім не тому, що я пам'ятав Ірину Юрківну й що фотографія ніби зберегла її безборонний характер, а тому, що з самого початку роботи призначив його старому Гайдашу, це була наче спроба віддачі вчителеві боргів.
Гайдаша цього разу застав на городі: копав картоплю. Був у тих же кирзаках та у фуфайці. В сірому осінньому дні, під низьким волохатим небом Гайдаш виглядав постарілим, зів'ялим. Одначе, зобачивши мене, випростувався та ще й звично наїжачився. Руді вуса стирчали під носом, як щітка з мідного дроту.
— Ну, чого тобі, — відмахнувся від мого «помагайбіг» і оперся вичікувально на високу сапелну. За його спиною, за чорними вербами гойдалося біле марево хмар; із того хмаровиння одна за одною безгомінно випливали ворони; було їх безліч, немовби вони виплоджувалися у сірих хмарових безоднях — кружляли над селом, над полями, над цілим світом.
— Я приніс вам борг, Северине Петровичу, — промовив я і показав на запаковану в цупкий папір картину.
— Мені ніхто й нічого не винен. І ти теж, — відрізав. — Ми на цю тему вже балакали. — Повернувся до мене спиною і заходився орудувати сапкою. Вороння обсіло верби й мовчки спостерігало за двома чоловіками, які стояли на свіжому картоплищі; вороння, видно, сподівалося на поживу, залишену людьми.
— Я приніс борг не вам, якщо вже на те пішло... якщо ви вже такі непрощаючі, дарма, що сам Господь прощає закоренілим грішникам. Я приніс борг пані Ірині. Дозвольте, віднесу його до хати, — сказав я рішуче.
Він глянув на мене через плече.
— Ірині? — затремтів його голос. — Але ж її нема. — Не був уже таким, як перед хвилиною, невблаганним. Стояв розгублений розтривожений,
— Борги віддають і мертвим, — сказав я. — Хіба не ви колись нас учили, що маємо борги перед предками?
Гайдаш жбурнув сапку й навіщось погрозив воронам, що нахабно перелітали з верб на картоплище.
— То підемо до хати, — промовив тихо. — Вороння тут, — додав, ніби й справді остерігався, щоб вороння не підглянуло, які борги я приніс віддавати його Ірині.
В сінях він скинув кирзаки й відчинив двері до кімнати; було натоплено, чисто і, як колись влітку, пахло рум'янком.
— Закуримо, — сказав примирливо, простягаючи пачку «Аврори».
Зовсім не був на себе подібний, на того Гайдаша — звично суворого, гострого; виглядало, що саме ім'я його покійної дружини мало магічну силу; мало здатність робити його м'яким і терпеливим.
Я розгорнув папір і поклав портрет на стіл, приперши його до стіни. Глибока чорна рама була схожа на вікно; з вікна, з далекої далечіні споглядала на свою зубожілу оселю молода білява жінка, яка сиділа в плетеному кріслі й притискала до грудей величезний сніп квітів; одначе про квіти жінка забула, волошкові її очі шукали, здавалося, Гайдаша... шукали й знаходили, бо сяяли радістю і запитували:

читати