Завантажити

оглядову статтю про становище в колонії і, віддавши її Переймі, відніс Грушевичеві рукописи. Лікар подав мені розгорнений томик з підкресленими рядками: «Польща повинна виробити і виробить вищий і кращий ідеал суспільного життя, ніж комуністична Росія, створить більш високу матеріальну цивілізацію, ніж трудова Німеччина».
— Що ви на це скажете? — запитав Грушевич, заплітаючи тороки на халаті.
— Сестрою самовихваляння завжди була і буде жорстокість,— сказав я.— Людина і каста, впевнені в розквіті системи не терплять сумнівів і непокори.
— Я тієї самої думки,— озвався лікар.— 3 одного боку це заявка на занепад, але доки все піде з вітром, звідаємо лиха.
— Вам не робили закидів за уривок?
— Ви знаєте, ні. Не збагну, в чому річ. Це схоже на під'юджування, мовляв, ану ще щось викинь. Нині це в моді. Ніби заплющують очі, а на ділі пильно стежать за кожним кроком, вибираючи слушний момент, щоб знешкодити.
Грушевич хитався між «друзями» і комуністами. Та легко було помітити, що його настрій залежав від того, хто береться опублікувати його писання.
Згадавши про «добровільний набір» до армії, я хотів було спитати його, чи не збільшився наплив божевільних, але передумав. Мене те видовище болюче вразило першого разу. Ми опустилися на поверх нижче, до кав'ярні, і замовили чаю з бутербродами. За столиком Грушевич двічі запитливо глянув на мене, потім, узявши між долоні порожню склянку, загадково всміхнувся.
— Учора з Тернополя приїжджала моя Христина
— Вона на волі?
Грушевич кивнув.
— Я на весь день відпросився з роботи, оглянули місто. Шкода, що мені невідомо, де ви тепер замешкали. Христина хотіла з вами побачитись.
— Жалкую,— сказав я, розмірковуючи, чи не можливий в цьому який-небудь підкоп.— Як у Тернополі? Що вона розповідала?
Грушевич прицмокнув, відповів не зразу.
— Там відбулися арешти. Готують демонстрацію протесту.
Про це він міг довідатися і від «друзів». Була така мить, що я подумав поговорити з ним відверто, та, на щастя, він мене випередив.
— Скажу вам щиро,— засовався він на стільці,— мене Христина не втішила. Моя донька — фанатичка. Так, Прокопе.— Він поморщився і зітхнув.— Живе на віру з якимсь комуністом, без пам'яті від нього. І здоров'ям підупала. Помалу дерев'яніє душею і тілом.
Він стріпнув гривою (Христина теж мала цю звичку, з тією різницею, що потім відкидала назад голову і пригладжувала волосся обома руками).
— Так-то воно,— підсумував він.
Я ішов з клініки, картаючи себе за легковажність. Мовчати... Мовчати як могила. Грушевич зобразив свої тривоги в чисто людському плані, але нині кожний порух душі належить політиці. На фронті мені розповідали, ще Гінденбург ходив до вбиральні зі спеціально підібраною поставою голови. Тепер найбільш рядова людина ходить у масці актора. Не вгадаєш, ким перекинеться. У розпусної хвойди більше власного лиця.
 
Після засідання колегії я зрозумів, що всі мої пошуки і досліди нічого не варті. На світі одна правда — революція. Я стояв на вулиці біля стіни, як і тоді, коли приїхав з Перемишля, та не тому, що не знав, куди податися, а тому, що не впізнавав себе. За винятком Покутського і Перейми, я з першого знайомства знав колишнього непеесівця Григорія Золоторога, недавнього радикала Клима Вирву, малоосвіченого, як казав. Покутський, комуніста Івана Гризоту, рік тому аполітичного шевця Михайла Андрійчука. Та я побачив, що вони йшли до цього дня не легшими стежками. Обличчя їх були знівечені сумнівами і роздумами, майже всі вперше розправили плечі. Коли йшло засідання, я думав, що революція — це сповідь перед прийдешнім, але потім відчув, що це початок віку.
Не було Миколи, не було багатьох, кого хотілося б побачити на барикадах. Але ми знали, що мусимо починати і будемо відповідати перед судом часу.
Заходило сонце. Над Святоюрським храмом поблискувала хрести. Там було двоє «по-своєму» мудрих з нашої комуни. Між середмістям і храмом «по-своєму» мудрий Грушевич обурюється на доньку. На цвинтарі спочиває пограбований Кривов'яз. Десь там, куди закочується сонце, носить каторжні кайдани Микола Павлюк. Ще далі пнеться до дорібків між чужими людьми Тодосій Сліпчук. Як нас розвіяло з простої жменьки безпритульних. Винні тут і вітри, винні і ми. Це скидається на жарт історії, адже не треба особливо прозірливих очей, щоб побачити, що вихід з неволі тільки один. Але це і трагедія. Так, так. Трагедія в сучасному і старогрецькому значенні цього слова.
Сонце вже сіло. Я заспішив до Покутського друкувати на завтра газету.
 
Мені доручили йти в колоні з Волинського тракту. На кілька десятків тисяч тут лиш яка-небудь півсотня львів'ян мала роботу. Голодна смерть робила сюди не один захід. Під час реквізицій та обшуків солдати і поліцаї конфіскували найцінніші речі, не доходила вода з міської мережі, не було електричного освітлення, не вивозились покидьки. Але саме тут панував той самий гомеостаз, який польські вчені називали прокляттям Галичини, і

читати