Завантажити

столиком, не аплодував. Нетерпляче повівши плечем, він опустив голову.
— Прошу, панове, звідати найдорожчого і найсвятішого причастя — причастя праці. Нехай, як струни бандур, дзвенить пшеничний колос на всій українській землі! Він, панове, додзвониться волі! — Останні слова Павло майже вигукнув.
Я подумав... Що я подумав? Що все це гарно і зворушливо. Так. Та тільки й слави.
«Друзі» ніколи не вдаряли лицем у землю, коли доходило до промов. Це для них було захоплюючим спортом, який бентежить і сповиває голубим світанковим сном, у якому вони люблять себе аж до сліз.
Співак, усміхаючись і втираючи губи од медової пшениці, попрямував до бандуристів.
Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі
із нашої України:
Чи там раду радять, як на турка стати,
Не чуємо на чужині.
Ой повій, повій, вітре, через море
Та з великого лугу,
Суши наші сльози, заглуши кайдани,
Розвій нашу тугу.
Ой заграй, заграй, синенькеє море,
Та під тими байдаками,
Що пливуть козаки, тільки мріють шапки,
Та на цей бік за нами.
Ой боже наш, боже, хоч і не за нами,
Неси ти їх з України;
Почуємо славу, козацькую славу,
Почуємо та й загинем.
Мабуть, нема в світі більш тужливої і краючої серце невільничої пісні.
— Отак у Скутарі козаки співали,— закінчив юнак під грім оплесків і крутнув головою, стріпуючи сльози. Всі плакали. Плакали священик за сусіднім столиком, Олекса, Павло, Мигельська, офіціанти. І я ховав наповнені сльозами очі.
Марійка ридала, затуливши обличчя долонями. Мені чогось здавалося, що вони все це скомпонували спеціально для неї, аби приголомшити і розіп'яти на хресті людських мук. Згодом, заспокоївшись, вона сумно посміхнулась, ніби виконавши обов'язок, поправила волосся і сказала:
— Дозволь, Прокопе, попрощатися.
У мене похололо в серці. Я чекав, не спускаючи а неї очей. Вона зітхнула і знову посміхнулася.
— З ними, Прокопе,— вона обвела поглядом зал,— До цієї хвилини я була з ними; Я не могла перебороти себе і не признавалась. Я була з ними не тому, що вони надія краю, а тому, що вони мають усе, чого ні ти, ні твої люди не маєте. Вас би закували за ці пісні, а вони їх співають у присутності таємної поліції. Прощайте,— додала вона тихо і звелася з-за столика. Я пішов за нею до виходу, минаючи стрій вражено-злих заплаканих очей.
Надворі вже був вечір. Трусив сніжок, наздоганяючи сліди перехожих.
 
XII
— Прокопе!
Її знову щось мучило.
— Сьогодні до нашої друкарні приходив Олекса Чорнота. Виждав, коли-поблизу нікого не було, і сказав... що тебе підстерігають. Нам не треба було тікати з вечірки. Я винна.
— Ну, а далі?
— Тобі мало? Вони і вбити посміють. Тобі небезпечно сюди приходити. Може, нам зустрічатися... в Покутського?
— Друкарня.
Марійка закивала головою, стиснула пальці. Я зрозумів, що вона здогадалась про те, чого мені не хотілось видати: що мені легше, коли ми не бачимось. Очі її наповнилися стражданням.
— Не гніти і не зводь себе. Вони пронюхали, що я заволодів Миколиною друкарнею. Чи не той же Олекса проговорився, а тепер його мучить сумління. Головне, що і нам відомо. Щось придумаємо.
Ці слова ще більше засмутили її. Я не міг одірвати погляду від її білих тремтячих пальців, хоч зовні вона здавалася спокійною. Ця невластива їй дотепер стриманість похитала моє довір'я, і я сказав:
— Вночі перекинемо устаткування в інше місце. Марійка сиділа з похиленою головою, ніби не чула моїх слів, та, прокинувшись із задуми, з докором сказала:
— Якщо це мені адресується, то можеш не боятися.
— Стомлююсь,— озвався я.— Наче нічого не роблю і стомлююсь.
— Ти не маєш права ризикувати.
— Я не настільки сліпий,— сказав я,— щоб не бачити, що й без мене виступлять. Є мудрі діди, «друзі» мене переоцінюють. Та, мені здається, їх цікавить друкарня.
Дивлячись на її зсутулені плечі, я подумав, що тепер, коли я з людьми, особисто від неї хотілося б і більшої прихильності і турботи. Про це важко було натякати — ніби випрошуєш ласку, але їй треба було зрозуміти, що розрив з «друзями» не багато для мене заважив. Вона далі ходить з почуттям втрати, тоді як я гадав, що, звільнившись, вона стане ближчою.
— Слухай. Марійко,— покликав я...
«Пам'ятаєш, якось я згадував чоловіка, який мене приголомшив своїм металевим голосом? Тепер в очах у нього вираз розгубленості й нудьги. Ми з ним довго розмовляли. Мені сказали, що це своя людина, а повернулося так, що його треба переконувати, і я почував себе не краще, ніж той мудрець, про котрого написали: «В той час афіняни визнавали сонце богом, він учив, що воно — вогненне жорно. За це вони засудили його до смерті».
Смеркало. Він оточений тінями на канапі, мовчить, і таке враження, що пірнає в сутінки нарочито, як медуза йде на глибину, чуючи наближення шторму. У кухні шепочуться шестеро дітей. Я збагнув: він хоче ще раз послухати, які в нас перспективи. І я сказав правду:

читати