Завантажити

«Галичани — приховані бандити», «У кожному з нас живе Довбуш» чи «Треба вбити полковника Родзісада». Він захлинався од сміху і вигукував: «Ох ти, брате Повсюдо!»
— Як вважаєш,— звернувся я до нього,— коли скомандувати черзі «До зброї!», було б на що подивитися?
Петро запчихав шипучим, потім зайшовся розкотистим молодецьким реготом.
—— Ну, ти ще й питаєш,— і заблискали золоті дробинки в зіницях.— От би солдати дременули! — Рубець на його засіпаному лиці блідів, мов розпечена дротина.
Мимо нас пройшов зацікавлений поліцай. Петро сплюнув і вийняв капшук з тютюном.
— А щоб тебе, рака, грім убив! — пробурмотів він.— Я його знаю. З Винників продажна шкура.
— Українець?
— Атож.
— Треба роздягти сучого сина і пустити голим на мороз.
— А-га-га-га! — вибухнув Петро, уявивши нагого поліцая на снігу.—- Ох ти, брате Повсюдо!..
«Жарти жартами,— подумав я,— а він піде з нами у вогонь і в воду».
До перону підійшов варшавський поїзд. Я потис Петрові руку. Забігали носильники, в почекальні хлинули польські солдати, сім'ї колоністів з лозинковими скринями і клунками. Я став під стіну в тунелі. За кілька кроків від мене, вдивляючись в обличчя приїжджих, чатували переодягнені агенти; один мені видався знайомим, і це справді був той самий невдаха, якого я колись виманив у поле, але тепер він не звертав на мене уваги. В них, бідолашних, пам'ять, мов туристська база. Мимо нас протупали лунким опустілим тунелем останні пасажири, я пішов до касового залу слідом за агентами, розділяючи їх невдоволення і розчарування: ми не зустріли тих, на кого чекали.
Надворі падав сніг. Я не наважився їхати разом з агентами і пропустив трамвай. На тротуарах товпилися люди, мляво походжали пари. Я вийшов до середмістя, підозріло покосився на Корняктову кам'яницю. В усіх поверхах яскраво горіли вікна, на брук сипалося казкове сяйво. Корняктів будинок виглядав настільки обжитим, що важко було допустити думку про нічліг у підвалі. Я пішов по вулиці Коперника, минув палац Потоцьких. Пишна будівля здалась мені ще неприступнішою. Од неї віяло суворою стриманістю, яка не вселяла довір'я. З сумом подумав, що на цю ніч навряд чи знайду притулок між чарівними стінами «малого Парижа».
У кінці вулиці наздогнав п'яних офіцерів. Троє з них діє сяк-так трималися на ногах, а четвертий, незабутній «потомок польських революціонерів» капітан Опольчик, ледве волікся, звісившись на шиї товаришів.
— Тому-то знання і цінніші правильного погляду, сказав Платон,— белькотів Томаш Ренет, покручуючи великою головою.
— Платон мені до...— признався сусід.— Ця Ореста мене виснажила, панове. Щоб вона сказилася.
Ренет засміявся і, щось згадавши, поцілував два пальці і викинув руку над головами горілчаних братів, мов посилаючи поцілунок засоромленій матінці небесній.
— Гу-у-у! — сказав Опольчик.
Офіцери звернули до єзуїтського фільварку, справили біля ротонди потребу, зозулясте дивлячись на куполи, потім вивели Опольчика на середню алею і стали прощатися. Це була неповторна картина. Поклавши на уявні труби пальці, вони зарипіли траурно-тріумфальну симфонію Берліоза. Мені це здалося символічним. Королівською вулицею до площі Бастілії прямує колона музикантів, якими шаблею диригує переодягнений в однострій національного гвардійця Гектор Берліоз. Музика оплакує героїв французької революції, тіла яких поховані на площі... Польські офіцери так невинно винагородили мене за підлість Опольчика, що я був схвильований до сліз. Вони похоронили його, цинічно насміявшись. Спотикаючись і балансуючи руками, він боровся з підгірком, на який піднімалась алея, стогнав, а офіцери, похнюпившись, рушили назад.
Я вибрався з-за дерев і пішов за Опольчиком.
— Пане офіцер! — гукнув я.
— Е-е-е...
— Що з вами, пане Опольчик?
Він захропів, туманним зором ковзнув по моєму лиці. Над алеєю яскравіли, ніби усміхаючись, ліхтарі. Голова Опольчика безвладно впала на груди. Я підняв йому підборіддя. Обличчя його було нещасне і смертельно бліде.
— Хто ви? — запитав я.
— Хто? — він ікнув і закинув назад голову.
— Так, хто?
Опольчик зітхнув, в очах його мигнула тінь свідомості, і він несподівано заплакав.
— А хто? Я не знаю, хто я.— Він відступив од мене і, сівши на смітницю, по-справжньому заридав.— Хто я? — питав він між приступами плачу.— Хто?..
Я закурив цигарку і пішов геть.
 
Ми з Покутським перезирнулись, і кожен із нас зрозумів, що один для одного не маємо новин. Микола, усі, хто був у таборі і хто вирвався з рук, безслідно пропали. Я сів переглядати газети. У «Віснику» просякали натяки на те, що потрібно готуватися до вилазки за Збруч з метою повалення «тамтешнього уряду». Друкувалися повідомлення, що в лютому питання про Галичину знову буде розглядати Рада Ліги націй. «Друзі» чекали від цього деяких змін, розраховували на дозвіл політичних громад. І польські, і галицькі газети були заповнені інформаціями про дооровільний набір до армії. Я написав

читати