Завантажити

кривдиш. Тобі зі мною погано?
— Але ж послухай мене один разок.
— Спи, Марійко.
— Це надзвичайно важливо.
— Чигає,— повторив я.— На мене чигає каторга, чи, по-теперішньому, висилка і відробіток у концтаборах за бункер, тюрма за те, що я бродяга, тюрма і політичне рабство, якщо я дозволю, аби «друзі» мене «врятували»,— ще одного покарання я заслуговую, але про нього змовчу.
— Бо я замішана?
— Так.
— Тобі не слід піднімати бунту.
— Чому?
— Виглядатиме, що з особистого горя.
— Я спитаю людей, чия біда переважає. Марійка розсміялась.
— Влаштуєте Дільбу?
— Провізоричну.
— Я лиш одне прошу: скажеш, якого дня.
— І це весь план?
— Я знаю одного чоловіка. Він каже, що всім остогидло терпіти. На його вулиці тільки й розмови: коли почнеться? Обіцяю привести багато людей, але я мушу того дня бути біля тебе. Ось...
— Спи,— не дав я їй доказати.— Бо піду. Ти мене заганяєш у такі страхи, що не засну.
— Добре, я мовчу...
До ранку я таки не задрімав, хоч думав не про «той день» — я його давно наперед бачив. Поснідавши, ми розійшлися: Марійка на роботу, я на Волинський шлях. Повернувся вночі. Марійка розповіла про відвідини Мигельської. Поетеса скрипіла стільцем до пізнього вечора, та я, мов на зло, не показувався. Вона патетично і яскраво змалювала свої стосунки з Павлом Ганишем, трохи наговорила на Чорноту, мовляв, невихований, в одній освіченій компанії їй довелося за нього червоніти.
— Тебе не картала за засідання? — запитав я.
— Застала мене з перев'язаною головою — вона в мене чогось поболює. Простудила. І ще розказувала Мигельська, що в Кракові видають Кривов'язові трактати.
— Неважко здогадатися, що вони в них залишили.
— Між іншим, Мигельська натякала, що Кривов'яз деякі події описав туманно.
— О-о! Це з їхнього лексикону. Тільки справедливе міркування — кричать: туманно, двозначне, нез'ясована ситуація, нема оцінки можливостей і потужних сил. Я при республіці читав їх часописи. Недарма гавкали на всіх перехрестях, аби ті часописи передплачували. Ті помиї з вух лилися.
— Ти щось зробив сьогодні?
— Найголовніше: переконався, що люди чекають.
— А я що казала! Одвернися, я вдягнусь і підігрію тобі їсти.
— Я ситий, Марійко. Частували.
— З чаркою?
— Ні.
— Хтось-то казав, що нині політичні бесіди починаються після третього тосту.
— Я з інтелігентами не зустрічався,— усміхнувся я.— Гасити?
— Еге,— мовила вона, наспівуючи.
— Завтра до Покутського піду,— сказав я.
— Про Павлюка не чути?
— Може, старий що-небудь знає.
— Я хотіла б, аби «друзі» залишилися біля розбитого корита.
— Інакше й бути не може.
— Пригадуєш, ти мені розказував про прив'язану Теклю? І Я її сьогодні бачила на сходах, коли йшла від сестри. Це вродлива і якась тепла, сяюча жінка. Глянеш — і не зможеш забути. Вона прийде до сестри в неділю пополудні.
Обов'язково підстережемо. Мені цікаво, що ти про неї скажеш.
— Я сьогодні зустрічався з одним чоловіком. Голос падає на тебе, як удари молота по шині.
— Неприємний.
— Чуєш — вітер скиглить? Приблизно отака приємність.
— Я люблю, коли надворі заметіль.
— А ти під ковдрою?
— Умгу.
Вона вийняла з-під ковдри руку і вкрила мені плечі. Вмостивши на моїй руці голову, вона незабаром заснула. А я, як і минулої ночі, почав мучитись і знущатися над собою. Після дурної вихватки Окільнюкової Докії я не переставав думати про Марину. Я не міг собі вибачити, що поступився Марійці, а тепер вона мені немовби перша дружина, тоді як Марина ніби побічна, до якої я повертався у гадках...
Вітер скиглить, мов плаче.
 
— Ти де, синку, пропав? — Покутський осунувся на лиці, погляд зацькований, увесь він — наче його помістили під зменшувальне скло.
— Від Павлюка немає вістей?
Старий з таємничим виглядом пошамкав губами.
— Як тобі відповісти? І мовби є, і нема. Чув, що Перемишлянський табір перевозили кудись у глиб Польщі, і багатьом вдалося втекти, кількох забили. Будемо надіятися, що Павлюкові пощастило.
— Давно?
— Такий час, що повинен би добитися. Та воно — дорога, всіляке трапляється. Серце моє віщує, що з ним усе гаразд. Я серцеві вірю. Як стара моя, небіжка, занедужала...
— Заспокойтесь.
Якби не Гривастюк, і я дожив би в мирі з Мариною до глибокої старості. Але цьому світові треба втоптати людину в землю і подивитися, чи зможе вона піднятися. Я піднімуся. Марина простить мене, і, коли треба, я її прощу. Але світові не прощу. Я йому не прощу того, що він готує війну моїм синам, позбавляючи їх батьківського благословення, яке, можливо, зупинило б їх перед тим, як брати людину на мушку. Мої сини будуть убивати, це я знаю. Світ досягає своєї мети. Ще років п'ять поникаю, як скажений пес з ланцюгом, а тоді сини відмовляться мене розуміти...
— То де ти, га?
— Пересидів кілька днів у селянина на висілку коло Чишків.
— Біда?
— Пропасть.
— Села

читати