Завантажити

мабуть, вирішив цього разу стерпіти.
— Ви були на фронті, пане Окільнюк? — запитав я. Він довго мовчав, похитуючись, і відповів, що був.
— Де?
— На італійському.
— Я теж там воював.
Він нагнувся ще нижче, підставивши під світло з плити високе, зібране в полискуючі валки бездумне чоло. Відблиски заграли на тонкому задертому оселедці волосся і масивному горбатому носі. Він явно не мав бажання заходити в бесіду.
— І за віщо там стільки людей полягло? — сказав я. Окільнюк навіть не поворухнувся. Та коли Докія вилізла на нари, він, ніби звільняючись від якоїсь настирливої гадки, скрушно зітхнув і спитав, вводячи очі на нари:
— Йдеш спати?
— Ага.
— То й вони нехай лягають.
— А я за рукав тримаю?!
— Ліпше, щоб спалося звечора.
— Задуй каганець.
Ми з Семенком перезирнулися. «Той, що б'є мертвих» перемахнув через скриню на ослін і пірнув між кожухи.
— Бр-р-ррр! — фиркнув він.— У його сідало надуло з вікна холоду.
Молодиця накрилася з головою, але проти очей залишила маленьку темну щілинку.
 
Вона з досвітку встала сердита, як трамвайна вагоновожата. Сильвестр уже відпочивав, самогонка в скляному бутлі сивіла під самісіньку шийку, і молодиця тричі щось кидала мені на ноги, не маючи на кому розігнати серце. Кажуть, у чужій хаті кожна тріска б'ється: стараючись тихо зсунутись з лави, я зачепився за підвіконня і розшабатував сорочку. Докія аж мукнула від радості. Я ще не стрічав такої зловтішної людини і вирішив утікати з цього пекла, тільки-но закінчу малому валянки. Вмиваючись снігом, я пожалів Сильвестра. Треба і йому справити взуття, адже на сім'ю, «повинна впливати гуманність нашого людського роду, якщо її метою є справжнє, а не уявне благополуччя» і «неможливий інший порятунок для народу, не .можна, уявити іншої основи справжньої народної культури, окрім мудрої турботи про добрий стан сім'ї в народі». Велика людина 50, яка написала ці заповіти, щиро попереджувала: «Піддайте все випробуванню, збережіть добре, а якщо у вас самих визріло щось ліпше, то правдиво і з любов'ю приєднайте до того, що я пробую також правдиво і з любов'ю дати вам». На жаль, я не доріс до того, щоб когось підправляти. Між іншим, ця велика людина не передбачила наших часів., їй не слід було так заявляти. Нині вона скидається на того дбайливого газду, який комору від злодіїв устеріг, а від себе не зміг...
50 Песталоцці.
— Принесіть води.— Докія кинула мені в сіни відро.
— Іду по зайців,— відрубав я.
Вже причинивши двері, вона знову їх відхилила, і я побачив її наповнене гадюками око. Я голосно засміявся і сіпнув двері до себе. Зіщулившись, Докія швидко відійшла до скрині. Я дістав з підвіконня шапку і рушив надвір. З саду побачив її через бічне віконце — на обличчі її був такий вираз, ніби секунду назад вона була присутня при вознесінні Ісуса Христа.
У лісі вітерець насіяв навколо дерев гнізда сухого листу. Я знов наткнувся на глибокі й гострі вепрячі сліди. Вони кружляли навколо галявини, густо були нашпикані біля гудзюватого дуба, де звір з насолодою чухав бока, і, минаючи галявину, вели в нетрі. Видко, вепру зачув запах людини і не посмів заходити в її володіння.
Здобич схвилювала мене— я зняв чотирьох вуханів. Поміркувавши, двох прив'язав до гілляки, а інших двох метнув Докії на скриню.
— Поміч у свій час, як дощ у засуху,— мовила вона.
— Так-то воно буває, коли збираєшся до Хоми, а заїдеш до куми,— посміхнувся я, бо вже не міг сердитись на цю темну жінку.
Вона постояла, замислено дивлячись у вікно, потім нагнулася під лаву за пляшкою. «Вип'єш?» — запитали її очі. Наливши в кварту, вона спершу прихилилась сама, а тоді поставили посудину і пляшку переді мною. Я заперечливо захитав .головою. Вона нахмурилась і тикнула пальцем на пляшку.
— Ця ліпша. Ця не пригоріла.
Я випив для годиться, тоді молодиця — однаково мало пропасти — налила собі ще.
— Я на колонію,— скривившись, сказала вона.— Ший, ший малому солом'янки.
— Що то за колонія?
— Там був хутір. Людей виселили, приїхали поляки... Всього можна дістати, їм уряд дає.
— В селах реквізують, а їх постачають?
Докія зміряла мене пильним поглядом і попрямувала до виходу. Я так і не зрозумів, як вона сприйняла мою репліку. Повернулась вона години через три з повною торбою. Знову — сухар, печений хліб, ячмінь на солод для самогонки, вузлик муки. На Докіїному лиці я прочитав: «Не було б колонії, трубіли б ми з голоду». Одсуваючи, як непотріб, зайців, вона пробубоніла:
— Я їх буду патрати?!
— Дошивав солом'янки,— виправдався я.
— Довго.
— Скільки треба. Вовки за мною не гоняться.
— Шкода.
«Іди ти до біса!»
— Малий уже бігає?
— Надворі.
— А той хирний не вставав?
— Ні.
— Слухай,— затермосила вона чоловіка за плече.— Досить тобі.
Окільнюк солодко потягнувся, замурликав.
— Одягайся. Вночі будеш кукати коло трубки, я тебе знаю. Ну!..
Окільнюк злобно витріщився на неї і

читати