Завантажити

Шкурки мені ні до чого, а зайці замерзли, хіба що прийдеться почекати, або лишити їх вам.
Вона вперше усміхнулася. В її роті не вистачало одного переднього зуба.
— Покладіть, нехай відтануть.
— Незручно, я вже у вас забарився.
— А шкурки гарні. От справили б Семенові комір.
— Мабуть, я ще не піду.
— Та й правда…— Вона чогось зашарілась.— Я несу це зілля на польську колонію,— махнула вона кошиком,— Виміняю муки, може, печеного хліба.
Куточки її губ неприступне зігнулися на кашель чоловіка, ти через мить їх знову відпустило, і вона, як учора, повела на мене наполоханими і воднораз колючими очима.
Мимо віконця вітер зацідив сніговою порошею, в хаті посутеніло. Молодиця нахилилась до шибки, мовчки постояла, тоді поспіхом накрила хусткою кошика і, нічого не кажучи, вийшла з хати Голосно луснули сінешні двері. Окільнюк засопів і повернувся на другий бік. Видобувшись з кожухів, сів на ослоні і почав протирати очі «той, що б'є мертвих». Угледівши мене, він зіперся на лікоть і замислився.
— А-а... Це ти! — мовив він.
— Впізнаєш?
— Вас тут небагато приходило вмирати. Тобі пощастило. А двох,— він розглянувся по хаті і провадив тихіше: — Двох мій старий закопав у лісі.— Чомусь посміхнувшись, він поманив мене пальцем до себе: — Тиждень спокою не було. Лупцювалися, аж гай шумів. Не могли поділитися ганчірками з мерців.
Він рвучко схопився з гнізда і почав натягати штанці.
— А я зайців наловив,— повідомив я.
Малий поклав босу ногу на зайця, наморщив, як дорослий, чоло.
— Мої не здогадаються,— сказав він, очевидно, про батьків.— Мені однаково, нехай побігають. А ти добре, що прийшов. Мене сумління мучило: думав, розгризли дикі свині. Живий, то добре, що живий. Самогонки тобі давали?
— Давали,— відказав я.
— Для колонії гонять. Колонія їм дає солод, а вони їй — самогонку. Так і перебиваємося.
Дитинства цей хлопчик не знав і не знатиме. Він засвоїв мову своїх прикрих, недовірливих, звіркуватих батьків і, не знаходячи більш нічого цікавого, змалку незлюбив їх.
— Пошукай ножа,— попросив я.
— Візьми, ось на комині. .Будеш знімати шкурки?
— Ти мені допоможеш?
— Та ні, не люблю крові.
— І я, брате, не люблю,— сказав я.
На світі дуже багато людей вивчало родовід сімей. Один накопичує, другий розкошує, третій усе добро спускає з рук — це тема багатьох епопей. Ось і тут: батьки розмовляють, вкладаючі в слова ненависть, по суті, обмінюються плювками, а ця доросла в мові дитина користується тими самими словами інакше, наповнює їх цілком відмінними почуттями.
— Гаразд,— додав я.— Впораюсь сам.
— Звичайно, я б у таких дрібницях не шукав помічника.
— Ти підріс з осені,— усміхнувся я.
— А ти купив добрі чоботи.— Він з тугою в очах обійшов навколо мене.
— Я і тоді буй у цих чоботах. Ти, брате, де додивився.
Він знизав плечима, виліз на лаву і почав хукати на замерзле вікно. З лави звисали, подригуючи, його босі ноженята.
— Обв'яжуся лахами і піду надвір,— ніби вголос розмірковуючи, сказав хлопчик.— Сидиш у хаті, сидиш... Ми з старим, як арештанти. Мамі добре. ЇЇ шнурованих черевиків вистачить ще на одну зиму. Чого люди не можуть ходити, як вовки?
Може, він чекав, що я йому дам на годинку чоботи, бо, отак скаржачись, крадькома позирав у мій бік. Штучність, лицемірство і судороги егоїзму — звички нашого віку. І цей чоловічок уже пускав у хід хитринку. «В умовах сім'ї серце, розум і рука тісно зв'язані між собою, несуть службу життя, просякнуту духом істини і справедливості...» Як це смішно звучить! 3 нас готували педагогів і заставляли заучувати ці «лебедині пісні», як молитви. «Святиня сімейного вогнища є тим місцем, де сама природа спрямовує, здійснює і забезпечує рівновагу людських сил». У сім'ї об'єднується все, що я вважаю найбільш святим і високим для народу і бідних... Лише з сім'ї, з неї єдиної, походять істина, сила і благотворний вплив на народну культуру...» 49 Навчаючи мене цих «лебединих пісень», вони хотіли з мене зробити свого місіонера, а вийшло навпаки: те, чого вони мене навчили, повернулося проти них. Тепер розумніший підхід: тримають у темряві. На цих галичан не можна покладатися. Скільки вовка не годуй, він у ліс дивиться.
49 3 Иоганна-Генріха Песталоцці, видатного швейцарського педагога-демократа.
— Стара моя давно пішла? — запитав «той, що б'є мертвих».
— Перед тим, як ти встав.
— Вона довго не засиджується в колонії.
— А ти що робиш цілими днями?
— Дивлюся у вікно.
— Думаєш?
— Так.
— Бачиш бабу Ягу, відважного князя і крилатого коня...
«Той, що б'є мертвих» басом засміявся, але не сказав нічого, тільки ближче нахилився до віконця і нібито пильніше став вдивлятися у заметіль. Вітер стугонів і шарпав загату. Я вийшов за сіном, щоб наладувати шкурки. Поміж бур'янами попадалась така податлива відвологла трава, що просто просилася для в'язання. Я вибрав сніпок цієї трави і заніс до хати разом з бур'яном для

читати